Мироновка и прокурор

9 030 ответов

1. Ви що з головою не дружете, нахер писати таку нісенытницю…пишіть правду, а не плітки, а тим більше не образи один одного, по типу хто крутіше обізветься, як у школі(((

   Ответить

2. Ткаченко так піарив свою команду вконтактах, на базарі у палатках, в еко, його та жінку вибрали — тільки толку з них як з овечки віників. Роби шось, Сергій, бо закон діє, і народ тебе скине з депутатського крисла. І не треба догоджати Усичкі. Бо від запаху регіоналів ніколи не відмажешся. Як мужик — ти супер, а як політик … — це не для тебе

   Ответить

3. Ткаченко так піарив свою команду вконтактах, на базарі у палатках, в еко, його та жінку вибрали — тільки толку з них як з овечки віників. Роби шось, Сергій, бо закон діє, і народ тебе скине з депутатського крисла. І не треба догоджати Усичкі. Бо від запаху регіоналів ніколи не відмажешся. Як мужик — ти супер, а як політик … — це не для тебе

   Ответить

4. Таке враження, що всі негативні повідомлення не даному форумі пишуть лише ображені життям особи, які навіть не спроможні підписатись власним ім’ям.
   Щодо діяльності Ткаченка до досить цікаво кому саме і чим він насолив так, що половина повідомлень йому присвячена) Може напишіть шось конкретне?
   Хто не знає то Ткаченко — це професійний адвокат і, наскільки мені відомо, нормально себе почуває і без Усички чи ще когось подібного і навіть свою передвиборчу компанію сам профінансував щоб бути незалежним а не щоб бути як більшість депутатів — у чиїйсь кишені. Тільки він живе більш скромно і не понтується як дехто. Щодо депутатської діяльності будь-кого з депутатів — напишіть офіційну заяву в районну чи міську раду відповідно і отримаєте інформацію хто що зробив за час свого депутатства.
   Доречі цікаво, що із 26 депутатів райради від ВОЛі лише 2, а Ткаченку — одному з них скільки уваги присвячено))) Чому, цікаво, ніхто не пише про таких особистостей тіпа Павліка Кривов’яза який не так давно як дурік кричав “Включаю люстратора” і т.п. чи багатьох інших, як вже давним давно стали в обойму партії регіонів. А такі як Сашко Даниленко — тіпа “ярий свободівець” за півтора роки своєї роботи абсолютного нічого не зробив на посаді голови районної ради і зараз лише популізмом займається.
   Також підозрюю, що є такі писаки, які вже не раз БАЛАНТІРУВАЛИСЬ (як вони кажуть) в районну та міську ради та їх ніхто не обрав. Це такі невдахи тіпа Євтіхого та ін., які тут грязюку льють на порядних людей, при тому що самі крисять харчі і шмотки із волонтерського центру вже неодноразово писали про це.
   Пишіть конкретні факти, бо ці висновки тіпа хто поганий чи хороший нікому не потрібний брєд і тільки відбиває бажання заходити на форум. А як до Сергія хочете звернутись то зробіть це не на форумі, а особисто, якщо вистачить мужності звісно бо як правило дурістіку усіляку пише сцикопіхота, яка особито двох слів зв’язати не може)))

   Ответить

5. ІСТОРІЯ МІСТА МИРОНІВКА
   Відомий краєзнавець Леонтій Похилевич у своїй книзі «Сказання о населённых местностях Киевской губернии», виданій у 1864 році, пише: «Село Мироновка получило название по имени осадчого (осадчий — перший поселенець) Мирона Зеленого. Село состоит (це тоді, 130 років тому) из семи кутков или частей: собственно Мироновка, где церковь, Соломаховка, Небытовка, Слобода, Околотовка, Шафрановка, Розмариновка…»

   Є й інші легенди, але центром у них є теж ім’я Мирона. Миронівка з переліченими вище кутками описана, як уже згадувалось, в 1863-64 роках. А в 1740 році тут було лише двадцять дворів. В 1749 році було закладено церкву, і відкрито її в 1755 році. Ці слова залишив у своїх церковних записах перший священик Миронівської церкви Сава Черняховський. Є в нього згадка і про Мирона, який по його визначенню жив саме там, де тепер з нинішньої вулиці Бузницького починається вулиця Чкалова. Ось звідси і починається Миронівка…

   У наших предків була традиція на місцях перших поселень чи поряд з ними ховати своїх померлих. Археологами, які досліджували Миронівку на околиці в кінці минулого століття, виявлено таке поховання — кладовище. Як на тепер, то це в городах вулиці Бузницького (справа) і початку вулиці Чкалова (зліва). Це саме поряд — із тодішньою садибою чи хутором першого поселенця.

   Пізніше, як уже Миронівка розрослася, померлих ховали на новому кладовищі, яке зараз теж вважається давнім . Це навпроти школи № 1.

   Цікаво, а чи випадково Мирон вибрав місце для своєї оселі саме тут? Мабуть, не випадково. Бо є навіть біблейський вираз: «свято место пустым не бывает». Тут ще на початку другого тисячоліття н.е. проживали племена так званої ямної культури. Люди цих племен вперше почали насипати над могилами своїх вождів чи старійшин штучні земляні кургани. Ось такий курган є й до цього часу на згадуваному кладовищі навпроти першої школи.

   Жили в цих місцях люди й пізніше. Бо ще й недавно в межах Миронівки було кілька курганів різних часів. Та й зараз на навколишніх полях їх налічується більше десяти.

   Частиною чи кутком уже недавньої Миронівки був куток Слобода. Це нинішні вулиці Шевченка, Лісова, Кондратовича. Назва Слобода бере свій початок ще з часів Київської Русі. й можливо ця Слобода старіша ще старої Миронівки, бо її згадує в своїх церковних записах перший Миронівський священик 240 років тому. Однак, це лише припущення.

   Куток Околотівка, нині вулиця Кірова, це мабуть-таки куток молодший Миронівки. А назва його походить від якогось поселенця Околота, бо й тепер у нас цих прізвищ багато.
   Так і Нібитівка — десь навколо нинішнього МСТ, або, як часто кажуть, робкоопу.

   Соломаха — це давня українська страва, яку полюбляли козаки. От вони, мабуть, і дали прізвисько якомусь козацькому гурману. А той потім поселився тут першим.
   Шафранівка — це було мабуть, окреме невелике село за річкою. Щодо назви, то, швидше всього, вона пішла від назви трави, що там росла по берегах — шафран.

   Наймолодшим кутком вважається Розмаринівка. В середині минулого століття великого розмаху набирає виробництво цукру та бурякосіяння. Графи Браницькі, що володіли тоді цими землями, а відтак і селянами, будують на околиці Миронівки цукрозавод, який вступив у дію в 1858 році.

   Але це поселення не було тут першим. Бо при будівництві заводу виявлено старі похованим — кладовище, про яке старожили навіть не пам’ятають.

   Є ще одна загадкова географічна назва — хутір Зелений. Ця назва і цей хутір є й нині: за річкою, за нинішньою лікарнею, в сторону Росави. Збереглися деякі усні перекази про те, що саме там уперше поселився Мирон Зелений.

   Свідченням цьому, мовляв, назва. Але, мабуть, це не так. Писемних згадує про виникнення хутора, про заснування його саме Мироном немає. Є інші писемні згадки про те, що Мироном чи йото потомками засновані хутори, з яких утворилося село Зеленьки. Може, тоді виник і цей хутір. А 100 чи 150 років тому хутір цей належав до Росави. Неподалік нього було навіть росавське єврейське кладовище, знищене в радянський час.

   Для кожної людини на землі є щось святе, і перш за все це святе — її Батьківщина, шматочок землі де вона народилась. Місце народження не вибирають, але де б людина не народилась, вона повинна любити своє рідне місто, його людей, історію.

   Моє місто — Миронівка, і я хочу зробити все можливе для того, щоб її люди жили по-справжньому, а не існували. Україна є суверенна, незалежна, демократична. правова держава. Я — майбутній юрист, і хочу, щоб моя Батьківщина стала дійсно правовою і розвинутою державою. Починати треба з маленького, і тому, звернемо увагу на своє рідне місто, бо яке б воно не було маленьке за розмірами, воно — частина великої держави під назвою УКРАЇНА.

   Моє рідне місто Миронівка

   Миронівка — місто районного підпорядкування, розташоване в долині річки Росави. Відстань до Києва — 106 км. Населення — 15000 чоловік. Миронівка — центр однойменного району, площа якого 904кв.км., населення 55тис.чоловік, у т.ч. 78% сільського.

   Поблизу міста розкопано кургани доби бронзи (друге тис. до н.е.), вісім курганів кочівників 10- 12 ст., в яких знайдено скелети людей та коней, залізні вудила, стремена та різні прикраси. На околиці Миронівки виявлено глиняний посуд, бронзове дзеркало скіфського часу, грецьку посудину 6 — 4 ст. до н.е., а також скарб ювелірних речей 11-12 ст., що складається з срібних гривень, браслетів, ланцюжків та намиста.

   Місто засновано в першій половині 17 ст. Початок йому поклав хутір козака з Полтавщини Мирона Зеленого. З його іменем і пов’язана назва міста. Селяни Миронівки, як і навколишніх сіл, зазнавали жорстокої експлуатації польської шляхти; багато лиха завдавали напади татар, які несли смерть і руйнування.

   Жителі Миронівки взяли активну участь у визвольній війні 1648 — 1654 рр. Чимало їх влилося до загонів І.Богуна, М.Кривоноса. На. початку липня 1648 року Б.Хмельницький розташував біля Миронівки на березі річки Росави свій військовий табір.

   Тут же 24 лютого 1649 року Хмельницький вів переговори з посланцями польського короля, після поразки під Берестечком у 1651 році і в червні 1654 року Миронівка та сусідні села знову с тали місцем зосередження сил для боротьби проти ворога. Звідси ж Богдан Хмельницький писав 2 червня 1654 року лист цареві Олексію Михайловичу з приводу допомоги російських військ: «О сем паки и паки радуемся».

   В 1667 році за Андрусівським перемир’ям Миронівка залишилась під владою Польщі, що було закріплено і «вічним» миром 1686 року. Але народ не припиняв боротьби проти шляхти. На початку 18 ст. повстали козаки та селяни, очолені полковником Самусем. Польські залоги були знищені, повсталі присягнули на вірність Російській державі.

   Після Прутського миру сюди знову повернулася польська, шляхта, яка посилила експлуатацію покріпачених селян. За люстрацією 1765 року в селі було 87 дворів! 75 з них сплачували щорічно 1024 злотих різноманітних податків, в т.ч. косове, осипове, колове, ставкове та ін.

   В часи Коліївщини Миронівка була районом, де проходила збройна боротьба проти польсько-шляхетського гніту. Весною 1768 року через Миронівку проходили на Фастів загони гайдамаків на чолі з М.Швачкою і А.Журбою, які розправлялися із ненависними гнобителями.

   За наступні чверть століття кількість селянських дворів зменшилась (їх стало 83), зате непомірно зросли феодальні повинності. За інвентарем Богуславського староства, куди входила Миронівка, в 1789 році жителі села сплачували 6544 злотих різноманітних податків.

   З кінця 18 ст. Миронівка стала власністю графів Браницьких. після інвентарної реформи селяни втратили понад 20 проц. кращих сіножатей і польових наділів, які були в їх користуванні. Селяни виступали проти інвентарів, розорювали межі, захоплювали відібрані у них сіножаті та інші землі.

   На передодні реформи 1861 року в Миронівці налічувався 331 селянський двір, у т.ч. 167 дворів піших, 142 — городників та 22 — тяглих, селяни користувалися 1608,5 десятинами землі, але вона розподілялася нерівномірно. Тяглі мали в середньому по 12 десятин на двір, піші — майже наполовину менше, а городники володіли клаптиками землі значно менше десятини. Причому за одну десятину польового наділу селяни платили щорічно поміщику оброк — 5 крб.10 коп. сріблом, або відбували панщину — 20 чоловічих днів з двору.

   Руками кріпаків лише протягом 1845-1850 рр. поміщик побудував кілька млинів на річках Бутені та Росаві, великі греблі, винокурню, цегельню, а в 1858 році — цукровий завод.
   Жителі села боролися проти кріпосного права і в час Київської козаччини 1855 року. Одним з організаторів виступу тут був відставний солдат Ю.Лисогоренко, який (навіть після приходу війська) провадив серед жителів агітацію, спрямовану проти поміщика та місцевих властей.

   Після реформи 1861 року селяни одержали 2091 десятину землі та ще й найгіршої, за яку мали сплатити 45 025 крб. До того ж вони були позбавлені права користуватися лісом, полювати, ловити рибу у навколишніх річках та ставках і навіть збирати в лісі хмиз.

   Незадоволені грабіжницькою реформою, селяни відмовлялися платити викуп за землю, як і раніше, продовжували полювати в лісах, ловити рибу в річках та ставах. Так, у березні 1866 року вони відмовилися від викупу 160 десятин непридатної землі і вирішили відкласти на два роки викуп за надільні землі. Частина селян, переважно з числа городників, відмовилася від наділю і в пошуках засобів до існування залишила село. На 1863 рік, коли Миронівка стала волосним центром, в селі налічувалося 1865 жителів.

   У 1869 році Браницькі продали свої землі разом з цукровим заводом удільному відомству. На заводі працювало 550 робітників, переважна більшість з них — поденщики. Серед робітників було багато жінок та дітей.

   Розвиток капіталістичних відносин все більш змінював Миронівку. Прокладена в 1867 році Фастівська залізниця через Миронівку сприяла зростанню села як значного центра торгівлі хлібом, цукром, крупою. Тут було побудовано цілий ряд водяних млинів і вітряків, великі цегляні склади для збіжжя.

   На 1895 рік у Миронівці разом з присілком біля залізничної станції налічувалось понад 360 дворів, де проживало 3442 чоловіка. На 1900 рік з 3521 десятини землі 1166 належало удільному відомству, 40 — церкві і лише 2615 десятин селянам.

   Використовуючи дешеву робочу силу, товариство цукрозаводчиків, що придбало завод, швидко розбудовувало підприємство. Прокладення залізниці в кілька разів здешевило перевозку цукру до Києва, поліпшило доставку палива. В кінці 90-х років на заводі щорічно перероблялось 154 тис. берківців буряків, підприємство давало продукції на 580 тис. крб. В 1899 році тут працювало 625 робітників, з них 579 — місцеві жителі.

   В 1900 році почалося переобладнання заводу, появилось електроосвітлення, а в 1906 — проклали залізничну лінію від станції до заводу. Після перебудови підприємство переробляло за добу 5 тис. цнт буряків. Внаслідок переобладнання зменшилася кількість робітників. В 1903 році на заводі працювало 350 — 420 чоловік.

   Працювати доводилося в дуже важких умовах. Робочий день тривав 12 — 14 годин на добу. Власники заводу не дбали про техніку безпеки, вони турбувались тільки про свої прибутки, нестримно посилюючи експлуатацію трудящих. Більшість робітників жила в темних бараках. Тут спали на нарах по кілька десятків чоловік.

   Лікарня з одним лікарем і фельдшером містилась у трьох сирих кімнатах і, навіть за визначенням фабричного інспектора, «мала занехаяний вигляд».

   У церковнопарафіяльній школі Миронівки 1861 року навчалося всього 30 учнів, а єдиним учителем був піп. В 1869 році почала працювати двокласна земська школа, яка мала близько 100 учнів і 5 учителів, а в 1876 році відкрили однокласне народне училище, яке відвідували 70 учнів.. Земське двокласне училище заснували; лише в 1909 році. При цукровому заводі існував клуб, в якому працював драматичний гурток, де в 1910 — 1912 рр. у спектаклях виступав як драматичний актор А.П.Хорошун.

   Трудящі Миронівки активно відгукнулися на революційні події 1905 року. 2 грудня на заклик місцевого жителя Макара Собка робітники заводу припинили роботу. Стражники були неспроможні зірвати мітинг. Викликані драгуни заарештували «підбурювачів», та нова зміна робітників відмовилася працювати.

   Страйкарі вимагали підвищення в 1,5 рази заробітної плати, добивалися права обирати старосту й робітничих депутатів, свободи робітничих зборів, заборони звільняти робітників без згоди делегатів, припинення арештів робітників, запровадження восьмигодинного робочого дня. Страйк тривав до 12 грудня. Керівниками його були син М.Собка — слюсар Михайло Собко, робітники Г.Дрига і К.Шкляренко.

   Адміністрація погодилася на вибори робітниками старости й депутатів, підвищила на 50 проц. платню і навіть погодилася заплатити робітникам 500 крб. за час страйку. Але через декілька днів на завод прибув каральний загін, керівники страйку були заарештовані. У К.Шкляренка під час обшуку знайшли нелегальну літературу, у робітника І.Ламазова — зброю.

   На початку лютого 1906 року мала місце спроба організувати страйк залізничників, але жандарми заарештували «підбурювача» робітника Н.Хуторного. Проте арешти не могли припинити революційної роботи.

   У березні 1907 року урядник доповідав начальству, що ним знайдено прокламації і зашифрований лист, з якого видно, що підпільники Миронівки одержують великі партії прокламацій для розповсюдження. Серед знайдених «антиурядових матеріалів» було 17 брошур і листівок. В кінці квітня власті направили в Миронівку і в навколишні села, де « відчувався неспокій», каральний загін, були проведені нові арешти.

   Після придушення революції 1905 — 1907 рр. власники цукрового заводу посилили експлуатацію трудящих. В 1913 році завод виробив 423 тис. пудів цукру. Зацікавлені насамперед у зростанні прибутків, цукрозаводчики вжили заходів щодо поліпшення якості сировини.

   Восени 1911 року Всеросійське товариство цукрозаводчиків організувало в Миронівці науково-дослідну селекційну станцію Спочатку вона мала ділянку землі в 110 га, де проводилися досліди щодо впливу на підвищення врожайності й цукровості буряків. Почалася тут робота і з селекції цукрових буряків, озимої пшениці та вівса.

   Частина місцевих робітників працювала на будівництві шосе з Миронівки до волосного центру — Козина, якому було підпорядковано село, і далі до Канева. Але дорогу, будівництво якої розпочали в 1912 році, так і не проклали. Тяжким було становище селян Миронівки. На 506 господарств припадало всього 1609 десятин землі, та й вона все більше зосереджувалас ь у заможних. 60 господарств не мали землі, 333 — мали до 5 десятин, а 12 — понад 10 десятин.

   З початком першої світової війни населення Миронівки зменшилося внаслідок мобілізації майже на третину. Голод і холод лютував у сім’ях трудящих. Біля заводу збиралися натовпи людей, що вимагали роботи і хліба.

   Посилилась активність селянства. Під тиском мас Канівський повітовий земельний комітет у вересні прийняв постанову про передачу селянам приватновласницької землі, яка до 1 жовтня 1917 року не буде зорана. Як повідомляли місцеві власті у телеграмі губернському комісару Тимчасового уряду, «у багатьох економіях селяни, посилаючись на цю постанову, перешкоджають оранці. Самочинні дії загрожують розростися у великі аграрні заворушення».

   Весною 1921 року сільська Рада виділила землю під плантацію буряків для заводу, нарізала селянам 113 наділів присадибної землі.
   Розпочала роботу Миронівська науково-дослідна селекційна станція, яка зайнялася виведенням нових високоврожайних сортів цукрових буряків, пшениці та інших культур.
   Економічний і культурний розвиток Миронівки пожвавився з 1923 року, коли вона стала районним центром.

   Провадилися роботи щодо розвитку залізничного вузла, будувалися нові колії, депо тощо. В 1923 році було здано в експлуатацію залізничну колію Миронівка — Кагарлик. Значення вузла ще більше піднялось, коли в 1938 році відкрили залізничну лінію Миронівка — Канів.

   Разом із зростанням цукрового заводу зміцнювався радгосп. В 1932 році він мав 2367 га землі. Врожай зернових в 1933 році становив 15-16 цнт. з га, а насіння цукрових буряків 8 — 10 цнт. У відділку «Вербова» було створено ферму на 100 корів.
   В 1931 році було створено Миронівську МТС, яка спочатку мала 26 тракторів, 4 комбайни, 10 сівалок.

   МТС розширювалася, зокрема, було організовано і добре оснащено ремонтну майстерню, яка в 1938 році стала окремим ремонтним міжрайонним підприємством. На курсах готувалися кваліфіковані механізатори, які переймали досвід ударників області.
   Боротьба за високі врожаї невдовзі дала добрі наслідки. Протягом 1932 — 1936 рр. колгоспники збирали в середньому по 15 цнт. зернових з га. Намітились успіхи у вирощуванні цукрових буряків.

   Велику допомогу колгоспам надавала Миронівська науково-дослідна селекційна станція. В 1925 році вчені станції передали на державне сортовипробування новий сорт пшениці «Українка».

   Завдяки допомозі дослідної станції невпинно підвищувалася урожайність та цукристість буряків. У 1940 році завод переробляв за добу вже близько 9 тис.цнт. буряків.

   З кожним роком Миронівка зростала. Якщо в 1924 році в Миронівці проживало 3940 чоловік, то в 1938 році, коли вона стала селищем міського типу, число жителів збільшилось до 6616 чоловік. Відкрилися універмаг, побутові майстерні, чайні, їдальні тощо. Зростав добробут населення, його культура.

   У 1934 році семирічну трудову школу селища реорганізовано в середню, відкрито вечірню школу. На 1937 рік у школах Миронівки набувало знань близько 1000 учнів. У цьому ж році десятирічка дала перший випуск своїх вихованців. Велику культосвітню роботу провадили клуби, бібліотеки.

   Мирній творчій праці радянських людей перешкодила війна, розв’язана гітлерівськими загарбниками. У кінці липня — на початку серпня поблизу Миронівки розгорнулися запеклі бої. Частини 26 армії стримували наступ фашистської грипи «Південь».

   Миронівка кілька разів переходила з рук в руки. Радянські воїни проявляли масовий героїзм. Група бійців, яку очолював лейтенант Пастушенко (492 полк, 199 стрілецька дивізія), 31 липня прорвалася в Миронівку, вогнем з ручного кулемета розсіяла загін ворога, знищила кілька десятків гітлерівців і захопила велику кількість зброї та спорядження. В кінці липня під Миронівкою вів успішні бойові дії радянський бронепоїзд № 56, що прикривав відхід частин 14-го кавкорпусу, над яким нависла загроза оточення.

   Героїчний бронепоїзд вів бої біля Миронівки до 6 серпня, коли за наказом командування відійшов до Канева, де прикривав переправу наших військ через Дніпро. За зразкове виконання бойових завдань 29 грудня 1941 року командир бронепоїзда капітан П.К.Іщенко і комісар політрук В.О.Козарін були нагороджені орденом Леніна, високі урядові нагороди одержали й інші члени команди. її діла стали основою сюжету кінофільму « Фортеця на колесах» Київської студії ім.Довженка, за сценарієм В.Кондратенка.

   Після захоплення Миронівки окупантами був встановлений режим грабежів і терору. На землях селекційної станції став хазяйнувати німецький поміщик. Поліцаї нагаями виганяли людей на роботу. В перші ж дні окупації за наказом німецького коменданта були повішені кілька жителів Миронівки. Фашисти насильно забирали молодь на каторжні роботи в Німеччину.

   Та фашистам не вдалося зламати радянських людей. В районі Миронівки розпочала діяти підпільна партійна організація, очолювана І.К.Приймаком. На травень 1942 року вона зросла до 40 чоловік. Народні месники знищували окупантів , виводили з ладу паровози, здійснювали аварії поїздів.

   Одним із зв’язківців цієї організації у Миронівці був працівник хлібопекарні її. Я.Шарафан. Потрапивши у ворожу засаду, він відстрілювався до останнього патрона. У червні на базі підпільної партійної організації було створено партизанський загін, який розгорнув бойові операції проти ворога.

   Народні месники в районі Миронівки вивели з ладу 25 локомотивів, знищили 240 гітлерівців, пошкодили 35 км ліній зв’язку ворога. В грудні 1942 року загін І.К.Приймака об’єднався з партизанським загоном Ржищівського району. В Миронівці з осені 1941 року діяла також підпільна комсомольсько-молодіжна група, до якої входили О.Гордєєв, Я.Буслов, І.Циганенко, Чуєв та ін.

   Підпільники мали радіоприймач, розповсюджували серед населення листівки. Восени 1942 року гестапівці натрапили на слід патріотів, частина яких загинула смертю героїв у фашистських катівнях.

   31 грудня 1942 року оформився Миронівський підпільний райком КП(б)У, який очолив інженер цукрового заводу В.М.Новицький. До складу комітету увійшли робітники цукрового заводу А.Сидоренко, А.М.Вороний та М.С.Мирошник. Райком створював партійні організації в селищі. Зокрема, з січня 1943 року активно працювала підпільна партійна організація на станції Миронівка, якою керував М.Жовтоног.

   Вона розповсюджувала листівки і повідомлення Радянського інформбюро, організувала бойову групу, що виводила з ладу паровози, обладнання депо, визволяла з ешелонів людей, яких везли на каторжні роботи в Німеччину.

   З квітня 1943 року на станції почала діяти диверсійна група в складі 34 чоловік під керівництвом залізничника Ф.Я.Сизова. Підпільники виводили з ладу локомотиви та вагони, знищили 7 автомашин, 410 тонн бензину тощо. В листопаді, коли з’явилася загроза провалу, група влилася до партизанського загону, який діяв у районі Миронівки. В 1943 році на залізничній дільниці Миронівка — Таганча діяв також партизанський загін під командуванням Я.І.Сиворонова.

   Довгожданий день визволення настав 31 січня 1944 року. Радянські частини, зламавши опір ворога, що вперто оборонявся, оволоділи цукрозаводом і визволили селище та залізничну станцію. На фронтах Великої Вітчизняної війни самовіддано боролися проти гітлерівців 1237 жителів Миронівки. За героїзм, проявлений у боях, урядових нагород удостоєно 475 чоловік. Свято шанують жителі Миронівки пам’ять про героїв, полеглих у боях з фашизмом.

   Великих руйнувань завдали фашисти Миронівці. Вони висадили в повітря депо та інші станційні споруди, зруйнували цукрозавод.

   З перших днів визволення трудящі селища самовіддано працювали, відбудовуючи зруйноване господарство. Очолила боротьбу трудящих партійна організація району, що на 1944 рік налічувала 16 комуністів, а вже наступного року — понад 100 чоловік.

   Трудящі Миронівки здійснили величезну роботу, відбудовуючи підприємства. Невдовзі на заводі ввели в дію кисневу установку для зварювальних робіт. В липні 1944 року завод селище одержали струм від невеликої електростанції, зведеної на р.Росаві.

   В цьому ж році почала працювати машинно-тракторна майстерня. Колгоспники відремонтували млин, відбудували колгоспні приміщення. У колгоспі «Більшовик», завдяки трудовим зусиллям членів артілі, було, вчасно зібрано врожай.

   1944 року за успішне виконання державного плану хлібозаготівель урядових нагород була удостоєна велика група трудівників Миронівки. За активну участь у відбудові народного господарства 150 передовиків виробництва нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1944 рр.» За вклад у відродження зруйнованого окупантами господарства, комсомольській організації Миронівського району 28 квітня 1946 року було вручено Червоний прапор ЦК ЛКСМУ.

   Відновила роботу Миронівська науково — дослідна селекційна станція, якій було завдано збитків на суму понад 9,6 млн. крб. Станція одержала всебічну допомогу від трудящих Московської, Челябінської, Ярославської та інших областей. їй передали понад 100 голів худоби, технічні засоби. З РРФСР, Грузії, Вірменії надходило сортове насіння. Зібраний вихідний і гібридний матеріал став базою для виведення нових сортів пшениці та інших культур.

   За активною допомогою робітників заводу та всього населення Миронівки швидко зростало господарство радгоспу. В 1945 році з 927 га було зібрано 30,6 тис. пудів зерна, з них 2,4 тис. понад план. Одержали добрий врожай і бурякового насіння. В 1944 році стала до ладу Миронівська МТС. Налагодилася підготовка кадрів механізаторів. Вже в 1945 році курси випустили близько 20 трактористів.

   Активізувалося культурне життя. Протягом 1944 — 1945 рр. стала до ладу середня школа, бібліотека. До дня залізничника в 1945 році відкрився відбудований клуб залізничників.

   В 1947 році було закінчено відбудову колійного господарства вузла, паровозного депо. Пізніше, у 1951 році прокладено другу колію залізниці, а ще через два роки здано в експлуатацію і новий вокзал, збудований за проектом архітектора П.Ф.Красицького.

   В кінці 1955 року цукровий завод, заново відбудований і обладнаний новим устаткуванням, працював вже на повну потужність. Модернізація підприємства продовжувалась і далі. На 1965 рік тут було вироблено вже 399 тис.цнт. цукру. Технічна потужність заводу неухильно зростала. В 1966 році тут перероблялося за добу 10 тис. цнт. буряків.

   В 1966 році за систематичне Перевиконання завдань урядових нагород була удостоєна велика група передовиків виробництва, у т.ч. ордена Леніна — О.П.Корнієнко, ордена Трудового Червоного Прапора — І.С.Рискаль, М.С.Кухар, X.Є.Руденко.

   В 1969 році завод вже переробляв щодоби 18,5 тис. цнт. буряків; колектив одержав перехідний Червоний прапор Міністерства харчової промисловості СРСР. З 1958 року в Миронівці став працювати міжколгоспний цегельний завод. За роки семирічки в значні підприємства перетворилися авторемонтний завод ( до 1953 року — міжрайонні майстерні), кукурудзяно-калібрувальний і маслоробний заводи, промкомбінат.

   Значним господарством міста стало автотранспортне підприємство (з 1959 до 1966 року — автопарк). Якщо в 1960 році воно мало лише 4 автобуси і 60 вантажних автомашин, то в 1969 році — близько «40 автобусів, що обслуговують 12 маршрутних ліній, 97 вантажних автомашин. В 1960 році закінчилася електрифікація дільниці 93 Миронівка — Фастів Південно-Західної залізниці.

   Великих успіхів досягла Миронівська науково-дослідна селекційна станція ім.Старченка. До 40-річчя Великого Жовтня її колектив вивів новий сорт пшениці Миронівська 264, а згодом сорт Миронівська 808, Київська 893. До знаменного ювілею 50-річчя Великого Жовтня була виведена Миронівська Ювілейна 50, врожайність якої понад 65 цнт. з гектара.

   Всього за роки Радянської влади на станції виведено 36 нових сортів зернових та зернобобових культур, трав. Все нове, передове, що створюється тут, швидко стає надбанням виробництва. Здобутки станції — результат наполегливої роботи колективу вчених.

   Понад 20 років тут працюють досвідчені науковці — Б.М.Дубиневич, В.М.Гриньов, Ф.П.Литвиненко, А.С. Майданних та інші. За великі успіхи у створенні й впровадженні високопродуктивних сортів озимої пшениці Миронівська науково-дослідна селекційна станція 25 травня 1967 року була нагороджена орденом Леніна, її директору В.М.Ремеслу присуджена Ленінська премія; його удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В 1968 році станція була перетворена в Миронівський науково-дослідний інститут насінництва і селекції пшениці.

   В 1950 році артілі „Більшовик“ та ім.Будьоного (с.Новоолександрівка) об’єдналися, утворивши колгосп ім.Жданова, який невдовзі став одним з передових господарств області. У 1959 році до нього приєднався і колгосп ім.Сталіна. Новостворене велике багатогалузеве господарство з кожним роком досягало все більших виробничих успіхів, особливо у вирощуванні цукрових буряків.

   Зокрема, у 1964 році середній врожай буряків з гектара становив 400 цнт. За самовіддану працю голова колгоспу О.Г.Бузницький у 1958 році був удостоєний високого звання Героя Соціалістичної Праці, його обрали депутатом Верховної Ради СРСР.

   Урядовими нагородами у 1965 році було відзначено 80 трудівників району, у т.ч. велика група колгоспників артілі ім.Жданова. Цей колгосп став своєрідною експериментальною базою, де перевірялася врожайність нових сортів сільськогосподарських культур.

   В 1960 році тут стали вирощувати пшеницю Миронівська 264, яка на дослідних ділянках давала по 45-50 цнт. з гектара. З 1961 року колгосп почав спеціалізуватися на відгодівлі великої рогатої худоби та свиней. Неухильно зростала механізація виробництва. На 1969 рік колгосп мав 2612 га земельних угідь, з них 2428 орної землі, 52 га — саду, 96 га ставів з розвиненим рибним господарством.

   З великими успіхами прийшов колгосп ім.Жданова до 50-річчя Жовтня. Урожайність зернових за 1965-1967 рр. в середньому дорівнювала 37 цнт. з га, в т.ч. пшениці — 40,5 цнт., буряків — 426,5 цнт. з га. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 371 цнт. м’яса, 661,3 цнт. молока, а на одну фуражну корову надоєно в середньому по 3000 кг молока. В ювілейному 1967 році одержали врожай цукрових буряків по 458 цнт. з га, а передова ланка М. Куценко — 578 цнт.

   Грошовий прибуток колгоспу в ювілейному , році перевищив 2 млн.крб. За досягнення у виконанні планів заготівель продуктів сільського господарства, проведення меліорації, впровадження науки і передового досвіду колгосп ім.Жданова в 1967 році було відзначено високою урядовою нагородою — орденом Леніна. Прибуток колгоспу за восьму п’ятирічку збільшився на 65% (в 1970 році він становив 2,8 млн крб.), а оплата праці колгоспників — на 36 процентів.

   Разом з розвитком економіки зростало і саме місто, змінювалося його лице. З’явилися цілі вулиці нових будинків. За роки п’ятирічки побудовано 6 багатоповерхових будинків з площею понад 6 тис. кв. метрів, 236 індивідуальних будинків. Місто газифіковане, тут прокладено водопровід, більшість вулиць заасфальтовано, упорядковано тротуари. В 1967 році молодь міста заклали новий міський парк, а також посадили понад 16 тис. фруктових та декоративних дерев.

   З кожним роком удосконалювалось побутове обслуговування трудящих. До їх послуг — великий побутовий комбінат, що мав кілька цехів і ательє, де працювало понад 50 чоловік. У місті діє готель, кімнати для приїжджих на вокзалі та цукровому заводі. Торговельна мережа Миронівки налічує понад 40 магазинів, у т. ч. великий універмаг, 6 продовольчих магазинів. Працюють ресторан і кафе, що розмістилися в новому, великому і красивому будинку, 2 чайні, 4 їдальні, понад 10 буфетів та кіосків.

   Миронівка — бальнеологічний курорт (з 1958 року), відомий в країні завдяки цілющим джерелам радонових вод. В обласній фізіотерапевтичній лікарні у Миронівці (до 1964 року — бальнеологічна) успішно лікують поліартрит, ревматизм та інші захворювання. За роки існування курорту в ньому пройшли лікування понад 42 тис. хворих. Колектив курорту, в складі якого 21 лікарі понад 70 чоловік середнього медперсоналу, працює відмінно.

   В районній лікарні, 2-х лікарських оздоровчих пунктах, медпунктах, які діють на всіх великих підприємствах Миронівки, працюють 37 лікарів і понад 100 чол. середнього медперсоналу.

   Невпинно розвивається народна освіта. В Миронівці діють 4 середні школи, де набуває знань понад 2 тис. учнів. Працює музична школа, в якій навчається понад 130 учнів. Педагогічний колектив міста налічує 125 чоловік.

   З кожним роком в місті розширюється мережа культурно-освітніх закладів. Тут діють міський палац культури із залом для глядачів на 750 місць, будинок культури цукрового заводу, клуби залізничників, науково-дослідного інституту селекції і насінництва пшениці, відділку радгоспу, колгоспу ім.Жданова. Працюють три великі бібліотеки. Понад 350 мешканців міста беруть участь у роботі гуртків художньої самодіяльності, зокрема п’яти великих хорових колективів, двох драмгуртків, кількох духових оркестрів, танцювального гуртка.

   Чималих успіхів досягнуто і в спортивно-масовій роботі. У місті діяли спортивні організації:»Колос”, «Локомотив», «Авангард» та «Спартак», які об’єднували близько 800 чоловік. Команди легкоатлетів та волейболістів Миронівки — неодноразові переможці обласних спортивних змагань, зокрема 1968 і 1969 років.

   На даний час на території міста Миронівки функціонують маслозавод (АТ”СОММАС”), харчокомбінат, цукровий завод, автопідприємство, хлібозавод, ремонтний завод, асфальтобетонний завод. Є в місті 4 середні школи, 4 дитячі садки, вузлова залізнична станція.

   В 1970 році в місті був збудований великий Палац культури на кошти колгоспу ім. Бузницького. При Палаці культури був організований ансамбль пісні і танцю «Чорнобривець» , який ось уже більше 28 років хвилює глядачів своїм самобутнім мистецтвом, незмінно викликає у них почуття щирого захоплення і радості від зустрічі з чарівним і прекрасним світом пісні, музики і танцю.

   Створений у 1970 році, «Чорнобривець» швидко завоював популярність і вже через два роки отримав високе звання народного. Від виступу до виступу зростає виконавська майстерність ансамблю, рівень його наближається до професійного. Незабаром « Чорнобривець» став одним із кращих колективів України.

   Полонять вокально-хореографічні композиції у виконанні самодіяльних митців, українські народні пісні, танці і музика, що сяють смарагдами у концертних програмах ансамблю, творчість якого прославляє красу рідного краю, його людей, будні та свята українського народу. За роки свого існування „Чорнобривець“ дав понад 1500 концертів, підготував 40 нових програм, з якими виступав у Москві, Естонії, Білорусії, Азербайджані. Мабуть, немає такого куточка на Україні, де б не побували митці.

   Франція й Великобританія, Греція й Іспанія, Алжир і Болгарія. Це далеко не повний перелік країн, через які пролягли гастрольні маршрути „Чорнобривця“, одного з кращих самодіяльних ансамблів пісні і танцю Київщини — лауреата республіканської премії імені М.Островського.

   Назва ансамблю походить від назви квітки, оспіваної у піснях. Народні традиції визначають і репертуар «Чорнобривця».
   Кожна нова зустріч з ансамблем — то свято нашої духовності, нашої невмирущої української культури.

   В 1985 році в Миронівці був споруджений меморіальний комплекс до 40 — річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, який будували всі підприємства та організації міста. В центрі комплексу піднімається в небо облицьований мармуром шпиль до нього прикріплено бронзову стрічку з скульптурою воїна. Поруч — Вічний вогонь і плити з прізвищами тих, хто поліг захищаючи і визволяючи наше місто від ворогів, та загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни миронівчан.

   В 1997-1998 рр. вступив в дію сучасний зерновий елеватор по переробці білкових і олійних культур, який збудували по Проекту українсько-американсько-німецького центру агробізнесу АТ «Київ — Атлантик — Україна». Завдання цього елеватору переробляти сою, ріпак, інші бобові культури з тим, щоб виробляти для України протеїн. Фінансово — економічна криза торкнулася і мого міста, але жителі міста Миронівки сподіваються на краще життя та не втрачають оптимізму.

   Ответить

6. ІСТОРІЯ МІСТА МИРОНІВКА
   Відомий краєзнавець Леонтій Похилевич у своїй книзі «Сказання о населённых местностях Киевской губернии», виданій у 1864 році, пише: «Село Мироновка получило название по имени осадчого (осадчий — перший поселенець) Мирона Зеленого. Село состоит (це тоді, 130 років тому) из семи кутков или частей: собственно Мироновка, где церковь, Соломаховка, Небытовка, Слобода, Околотовка, Шафрановка, Розмариновка…»

   Є й інші легенди, але центром у них є теж ім’я Мирона. Миронівка з переліченими вище кутками описана, як уже згадувалось, в 1863-64 роках. А в 1740 році тут було лише двадцять дворів. В 1749 році було закладено церкву, і відкрито її в 1755 році. Ці слова залишив у своїх церковних записах перший священик Миронівської церкви Сава Черняховський. Є в нього згадка і про Мирона, який по його визначенню жив саме там, де тепер з нинішньої вулиці Бузницького починається вулиця Чкалова. Ось звідси і починається Миронівка…

   У наших предків була традиція на місцях перших поселень чи поряд з ними ховати своїх померлих. Археологами, які досліджували Миронівку на околиці в кінці минулого століття, виявлено таке поховання — кладовище. Як на тепер, то це в городах вулиці Бузницького (справа) і початку вулиці Чкалова (зліва). Це саме поряд — із тодішньою садибою чи хутором першого поселенця.

   Пізніше, як уже Миронівка розрослася, померлих ховали на новому кладовищі, яке зараз теж вважається давнім . Це навпроти школи № 1.

   Цікаво, а чи випадково Мирон вибрав місце для своєї оселі саме тут? Мабуть, не випадково. Бо є навіть біблейський вираз: «свято место пустым не бывает». Тут ще на початку другого тисячоліття н.е. проживали племена так званої ямної культури. Люди цих племен вперше почали насипати над могилами своїх вождів чи старійшин штучні земляні кургани. Ось такий курган є й до цього часу на згадуваному кладовищі навпроти першої школи.

   Жили в цих місцях люди й пізніше. Бо ще й недавно в межах Миронівки було кілька курганів різних часів. Та й зараз на навколишніх полях їх налічується більше десяти.

   Частиною чи кутком уже недавньої Миронівки був куток Слобода. Це нинішні вулиці Шевченка, Лісова, Кондратовича. Назва Слобода бере свій початок ще з часів Київської Русі. й можливо ця Слобода старіша ще старої Миронівки, бо її згадує в своїх церковних записах перший Миронівський священик 240 років тому. Однак, це лише припущення.

   Куток Околотівка, нині вулиця Кірова, це мабуть-таки куток молодший Миронівки. А назва його походить від якогось поселенця Околота, бо й тепер у нас цих прізвищ багато.
   Так і Нібитівка — десь навколо нинішнього МСТ, або, як часто кажуть, робкоопу.

   Соломаха — це давня українська страва, яку полюбляли козаки. От вони, мабуть, і дали прізвисько якомусь козацькому гурману. А той потім поселився тут першим.
   Шафранівка — це було мабуть, окреме невелике село за річкою. Щодо назви, то, швидше всього, вона пішла від назви трави, що там росла по берегах — шафран.

   Наймолодшим кутком вважається Розмаринівка. В середині минулого століття великого розмаху набирає виробництво цукру та бурякосіяння. Графи Браницькі, що володіли тоді цими землями, а відтак і селянами, будують на околиці Миронівки цукрозавод, який вступив у дію в 1858 році.

   Але це поселення не було тут першим. Бо при будівництві заводу виявлено старі похованим — кладовище, про яке старожили навіть не пам’ятають.

   Є ще одна загадкова географічна назва — хутір Зелений. Ця назва і цей хутір є й нині: за річкою, за нинішньою лікарнею, в сторону Росави. Збереглися деякі усні перекази про те, що саме там уперше поселився Мирон Зелений.

   Свідченням цьому, мовляв, назва. Але, мабуть, це не так. Писемних згадує про виникнення хутора, про заснування його саме Мироном немає. Є інші писемні згадки про те, що Мироном чи йото потомками засновані хутори, з яких утворилося село Зеленьки. Може, тоді виник і цей хутір. А 100 чи 150 років тому хутір цей належав до Росави. Неподалік нього було навіть росавське єврейське кладовище, знищене в радянський час.

   Для кожної людини на землі є щось святе, і перш за все це святе — її Батьківщина, шматочок землі де вона народилась. Місце народження не вибирають, але де б людина не народилась, вона повинна любити своє рідне місто, його людей, історію.

   Моє місто — Миронівка, і я хочу зробити все можливе для того, щоб її люди жили по-справжньому, а не існували. Україна є суверенна, незалежна, демократична. правова держава. Я — майбутній юрист, і хочу, щоб моя Батьківщина стала дійсно правовою і розвинутою державою. Починати треба з маленького, і тому, звернемо увагу на своє рідне місто, бо яке б воно не було маленьке за розмірами, воно — частина великої держави під назвою УКРАЇНА.

   Моє рідне місто Миронівка

   Миронівка — місто районного підпорядкування, розташоване в долині річки Росави. Відстань до Києва — 106 км. Населення — 15000 чоловік. Миронівка — центр однойменного району, площа якого 904кв.км., населення 55тис.чоловік, у т.ч. 78% сільського.

   Поблизу міста розкопано кургани доби бронзи (друге тис. до н.е.), вісім курганів кочівників 10- 12 ст., в яких знайдено скелети людей та коней, залізні вудила, стремена та різні прикраси. На околиці Миронівки виявлено глиняний посуд, бронзове дзеркало скіфського часу, грецьку посудину 6 — 4 ст. до н.е., а також скарб ювелірних речей 11-12 ст., що складається з срібних гривень, браслетів, ланцюжків та намиста.

   Місто засновано в першій половині 17 ст. Початок йому поклав хутір козака з Полтавщини Мирона Зеленого. З його іменем і пов’язана назва міста. Селяни Миронівки, як і навколишніх сіл, зазнавали жорстокої експлуатації польської шляхти; багато лиха завдавали напади татар, які несли смерть і руйнування.

   Жителі Миронівки взяли активну участь у визвольній війні 1648 — 1654 рр. Чимало їх влилося до загонів І.Богуна, М.Кривоноса. На. початку липня 1648 року Б.Хмельницький розташував біля Миронівки на березі річки Росави свій військовий табір.

   Тут же 24 лютого 1649 року Хмельницький вів переговори з посланцями польського короля, після поразки під Берестечком у 1651 році і в червні 1654 року Миронівка та сусідні села знову с тали місцем зосередження сил для боротьби проти ворога. Звідси ж Богдан Хмельницький писав 2 червня 1654 року лист цареві Олексію Михайловичу з приводу допомоги російських військ: «О сем паки и паки радуемся».

   В 1667 році за Андрусівським перемир’ям Миронівка залишилась під владою Польщі, що було закріплено і «вічним» миром 1686 року. Але народ не припиняв боротьби проти шляхти. На початку 18 ст. повстали козаки та селяни, очолені полковником Самусем. Польські залоги були знищені, повсталі присягнули на вірність Російській державі.

   Після Прутського миру сюди знову повернулася польська, шляхта, яка посилила експлуатацію покріпачених селян. За люстрацією 1765 року в селі було 87 дворів! 75 з них сплачували щорічно 1024 злотих різноманітних податків, в т.ч. косове, осипове, колове, ставкове та ін.

   В часи Коліївщини Миронівка була районом, де проходила збройна боротьба проти польсько-шляхетського гніту. Весною 1768 року через Миронівку проходили на Фастів загони гайдамаків на чолі з М.Швачкою і А.Журбою, які розправлялися із ненависними гнобителями.

   За наступні чверть століття кількість селянських дворів зменшилась (їх стало 83), зате непомірно зросли феодальні повинності. За інвентарем Богуславського староства, куди входила Миронівка, в 1789 році жителі села сплачували 6544 злотих різноманітних податків.

   З кінця 18 ст. Миронівка стала власністю графів Браницьких. після інвентарної реформи селяни втратили понад 20 проц. кращих сіножатей і польових наділів, які були в їх користуванні. Селяни виступали проти інвентарів, розорювали межі, захоплювали відібрані у них сіножаті та інші землі.

   На передодні реформи 1861 року в Миронівці налічувався 331 селянський двір, у т.ч. 167 дворів піших, 142 — городників та 22 — тяглих, селяни користувалися 1608,5 десятинами землі, але вона розподілялася нерівномірно. Тяглі мали в середньому по 12 десятин на двір, піші — майже наполовину менше, а городники володіли клаптиками землі значно менше десятини. Причому за одну десятину польового наділу селяни платили щорічно поміщику оброк — 5 крб.10 коп. сріблом, або відбували панщину — 20 чоловічих днів з двору.

   Руками кріпаків лише протягом 1845-1850 рр. поміщик побудував кілька млинів на річках Бутені та Росаві, великі греблі, винокурню, цегельню, а в 1858 році — цукровий завод.
   Жителі села боролися проти кріпосного права і в час Київської козаччини 1855 року. Одним з організаторів виступу тут був відставний солдат Ю.Лисогоренко, який (навіть після приходу війська) провадив серед жителів агітацію, спрямовану проти поміщика та місцевих властей.

   Після реформи 1861 року селяни одержали 2091 десятину землі та ще й найгіршої, за яку мали сплатити 45 025 крб. До того ж вони були позбавлені права користуватися лісом, полювати, ловити рибу у навколишніх річках та ставках і навіть збирати в лісі хмиз.

   Незадоволені грабіжницькою реформою, селяни відмовлялися платити викуп за землю, як і раніше, продовжували полювати в лісах, ловити рибу в річках та ставах. Так, у березні 1866 року вони відмовилися від викупу 160 десятин непридатної землі і вирішили відкласти на два роки викуп за надільні землі. Частина селян, переважно з числа городників, відмовилася від наділю і в пошуках засобів до існування залишила село. На 1863 рік, коли Миронівка стала волосним центром, в селі налічувалося 1865 жителів.

   У 1869 році Браницькі продали свої землі разом з цукровим заводом удільному відомству. На заводі працювало 550 робітників, переважна більшість з них — поденщики. Серед робітників було багато жінок та дітей.

   Розвиток капіталістичних відносин все більш змінював Миронівку. Прокладена в 1867 році Фастівська залізниця через Миронівку сприяла зростанню села як значного центра торгівлі хлібом, цукром, крупою. Тут було побудовано цілий ряд водяних млинів і вітряків, великі цегляні склади для збіжжя.

   На 1895 рік у Миронівці разом з присілком біля залізничної станції налічувалось понад 360 дворів, де проживало 3442 чоловіка. На 1900 рік з 3521 десятини землі 1166 належало удільному відомству, 40 — церкві і лише 2615 десятин селянам.

   Використовуючи дешеву робочу силу, товариство цукрозаводчиків, що придбало завод, швидко розбудовувало підприємство. Прокладення залізниці в кілька разів здешевило перевозку цукру до Києва, поліпшило доставку палива. В кінці 90-х років на заводі щорічно перероблялось 154 тис. берківців буряків, підприємство давало продукції на 580 тис. крб. В 1899 році тут працювало 625 робітників, з них 579 — місцеві жителі.

   В 1900 році почалося переобладнання заводу, появилось електроосвітлення, а в 1906 — проклали залізничну лінію від станції до заводу. Після перебудови підприємство переробляло за добу 5 тис. цнт буряків. Внаслідок переобладнання зменшилася кількість робітників. В 1903 році на заводі працювало 350 — 420 чоловік.

   Працювати доводилося в дуже важких умовах. Робочий день тривав 12 — 14 годин на добу. Власники заводу не дбали про техніку безпеки, вони турбувались тільки про свої прибутки, нестримно посилюючи експлуатацію трудящих. Більшість робітників жила в темних бараках. Тут спали на нарах по кілька десятків чоловік.

   Лікарня з одним лікарем і фельдшером містилась у трьох сирих кімнатах і, навіть за визначенням фабричного інспектора, «мала занехаяний вигляд».

   У церковнопарафіяльній школі Миронівки 1861 року навчалося всього 30 учнів, а єдиним учителем був піп. В 1869 році почала працювати двокласна земська школа, яка мала близько 100 учнів і 5 учителів, а в 1876 році відкрили однокласне народне училище, яке відвідували 70 учнів.. Земське двокласне училище заснували; лише в 1909 році. При цукровому заводі існував клуб, в якому працював драматичний гурток, де в 1910 — 1912 рр. у спектаклях виступав як драматичний актор А.П.Хорошун.

   Трудящі Миронівки активно відгукнулися на революційні події 1905 року. 2 грудня на заклик місцевого жителя Макара Собка робітники заводу припинили роботу. Стражники були неспроможні зірвати мітинг. Викликані драгуни заарештували «підбурювачів», та нова зміна робітників відмовилася працювати.

   Страйкарі вимагали підвищення в 1,5 рази заробітної плати, добивалися права обирати старосту й робітничих депутатів, свободи робітничих зборів, заборони звільняти робітників без згоди делегатів, припинення арештів робітників, запровадження восьмигодинного робочого дня. Страйк тривав до 12 грудня. Керівниками його були син М.Собка — слюсар Михайло Собко, робітники Г.Дрига і К.Шкляренко.

   Адміністрація погодилася на вибори робітниками старости й депутатів, підвищила на 50 проц. платню і навіть погодилася заплатити робітникам 500 крб. за час страйку. Але через декілька днів на завод прибув каральний загін, керівники страйку були заарештовані. У К.Шкляренка під час обшуку знайшли нелегальну літературу, у робітника І.Ламазова — зброю.

   На початку лютого 1906 року мала місце спроба організувати страйк залізничників, але жандарми заарештували «підбурювача» робітника Н.Хуторного. Проте арешти не могли припинити революційної роботи.

   У березні 1907 року урядник доповідав начальству, що ним знайдено прокламації і зашифрований лист, з якого видно, що підпільники Миронівки одержують великі партії прокламацій для розповсюдження. Серед знайдених «антиурядових матеріалів» було 17 брошур і листівок. В кінці квітня власті направили в Миронівку і в навколишні села, де « відчувався неспокій», каральний загін, були проведені нові арешти.

   Після придушення революції 1905 — 1907 рр. власники цукрового заводу посилили експлуатацію трудящих. В 1913 році завод виробив 423 тис. пудів цукру. Зацікавлені насамперед у зростанні прибутків, цукрозаводчики вжили заходів щодо поліпшення якості сировини.

   Восени 1911 року Всеросійське товариство цукрозаводчиків організувало в Миронівці науково-дослідну селекційну станцію Спочатку вона мала ділянку землі в 110 га, де проводилися досліди щодо впливу на підвищення врожайності й цукровості буряків. Почалася тут робота і з селекції цукрових буряків, озимої пшениці та вівса.

   Частина місцевих робітників працювала на будівництві шосе з Миронівки до волосного центру — Козина, якому було підпорядковано село, і далі до Канева. Але дорогу, будівництво якої розпочали в 1912 році, так і не проклали. Тяжким було становище селян Миронівки. На 506 господарств припадало всього 1609 десятин землі, та й вона все більше зосереджувалас ь у заможних. 60 господарств не мали землі, 333 — мали до 5 десятин, а 12 — понад 10 десятин.

   З початком першої світової війни населення Миронівки зменшилося внаслідок мобілізації майже на третину. Голод і холод лютував у сім’ях трудящих. Біля заводу збиралися натовпи людей, що вимагали роботи і хліба.

   Посилилась активність селянства. Під тиском мас Канівський повітовий земельний комітет у вересні прийняв постанову про передачу селянам приватновласницької землі, яка до 1 жовтня 1917 року не буде зорана. Як повідомляли місцеві власті у телеграмі губернському комісару Тимчасового уряду, «у багатьох економіях селяни, посилаючись на цю постанову, перешкоджають оранці. Самочинні дії загрожують розростися у великі аграрні заворушення».

   Весною 1921 року сільська Рада виділила землю під плантацію буряків для заводу, нарізала селянам 113 наділів присадибної землі.
   Розпочала роботу Миронівська науково-дослідна селекційна станція, яка зайнялася виведенням нових високоврожайних сортів цукрових буряків, пшениці та інших культур.
   Економічний і культурний розвиток Миронівки пожвавився з 1923 року, коли вона стала районним центром.

   Провадилися роботи щодо розвитку залізничного вузла, будувалися нові колії, депо тощо. В 1923 році було здано в експлуатацію залізничну колію Миронівка — Кагарлик. Значення вузла ще більше піднялось, коли в 1938 році відкрили залізничну лінію Миронівка — Канів.

   Разом із зростанням цукрового заводу зміцнювався радгосп. В 1932 році він мав 2367 га землі. Врожай зернових в 1933 році становив 15-16 цнт. з га, а насіння цукрових буряків 8 — 10 цнт. У відділку «Вербова» було створено ферму на 100 корів.
   В 1931 році було створено Миронівську МТС, яка спочатку мала 26 тракторів, 4 комбайни, 10 сівалок.

   МТС розширювалася, зокрема, було організовано і добре оснащено ремонтну майстерню, яка в 1938 році стала окремим ремонтним міжрайонним підприємством. На курсах готувалися кваліфіковані механізатори, які переймали досвід ударників області.
   Боротьба за високі врожаї невдовзі дала добрі наслідки. Протягом 1932 — 1936 рр. колгоспники збирали в середньому по 15 цнт. зернових з га. Намітились успіхи у вирощуванні цукрових буряків.

   Велику допомогу колгоспам надавала Миронівська науково-дослідна селекційна станція. В 1925 році вчені станції передали на державне сортовипробування новий сорт пшениці «Українка».

   Завдяки допомозі дослідної станції невпинно підвищувалася урожайність та цукристість буряків. У 1940 році завод переробляв за добу вже близько 9 тис.цнт. буряків.

   З кожним роком Миронівка зростала. Якщо в 1924 році в Миронівці проживало 3940 чоловік, то в 1938 році, коли вона стала селищем міського типу, число жителів збільшилось до 6616 чоловік. Відкрилися універмаг, побутові майстерні, чайні, їдальні тощо. Зростав добробут населення, його культура.

   У 1934 році семирічну трудову школу селища реорганізовано в середню, відкрито вечірню школу. На 1937 рік у школах Миронівки набувало знань близько 1000 учнів. У цьому ж році десятирічка дала перший випуск своїх вихованців. Велику культосвітню роботу провадили клуби, бібліотеки.

   Мирній творчій праці радянських людей перешкодила війна, розв’язана гітлерівськими загарбниками. У кінці липня — на початку серпня поблизу Миронівки розгорнулися запеклі бої. Частини 26 армії стримували наступ фашистської грипи «Південь».

   Миронівка кілька разів переходила з рук в руки. Радянські воїни проявляли масовий героїзм. Група бійців, яку очолював лейтенант Пастушенко (492 полк, 199 стрілецька дивізія), 31 липня прорвалася в Миронівку, вогнем з ручного кулемета розсіяла загін ворога, знищила кілька десятків гітлерівців і захопила велику кількість зброї та спорядження. В кінці липня під Миронівкою вів успішні бойові дії радянський бронепоїзд № 56, що прикривав відхід частин 14-го кавкорпусу, над яким нависла загроза оточення.

   Героїчний бронепоїзд вів бої біля Миронівки до 6 серпня, коли за наказом командування відійшов до Канева, де прикривав переправу наших військ через Дніпро. За зразкове виконання бойових завдань 29 грудня 1941 року командир бронепоїзда капітан П.К.Іщенко і комісар політрук В.О.Козарін були нагороджені орденом Леніна, високі урядові нагороди одержали й інші члени команди. її діла стали основою сюжету кінофільму « Фортеця на колесах» Київської студії ім.Довженка, за сценарієм В.Кондратенка.

   Після захоплення Миронівки окупантами був встановлений режим грабежів і терору. На землях селекційної станції став хазяйнувати німецький поміщик. Поліцаї нагаями виганяли людей на роботу. В перші ж дні окупації за наказом німецького коменданта були повішені кілька жителів Миронівки. Фашисти насильно забирали молодь на каторжні роботи в Німеччину.

   Та фашистам не вдалося зламати радянських людей. В районі Миронівки розпочала діяти підпільна партійна організація, очолювана І.К.Приймаком. На травень 1942 року вона зросла до 40 чоловік. Народні месники знищували окупантів , виводили з ладу паровози, здійснювали аварії поїздів.

   Одним із зв’язківців цієї організації у Миронівці був працівник хлібопекарні її. Я.Шарафан. Потрапивши у ворожу засаду, він відстрілювався до останнього патрона. У червні на базі підпільної партійної організації було створено партизанський загін, який розгорнув бойові операції проти ворога.

   Народні месники в районі Миронівки вивели з ладу 25 локомотивів, знищили 240 гітлерівців, пошкодили 35 км ліній зв’язку ворога. В грудні 1942 року загін І.К.Приймака об’єднався з партизанським загоном Ржищівського району. В Миронівці з осені 1941 року діяла також підпільна комсомольсько-молодіжна група, до якої входили О.Гордєєв, Я.Буслов, І.Циганенко, Чуєв та ін.

   Підпільники мали радіоприймач, розповсюджували серед населення листівки. Восени 1942 року гестапівці натрапили на слід патріотів, частина яких загинула смертю героїв у фашистських катівнях.

   31 грудня 1942 року оформився Миронівський підпільний райком КП(б)У, який очолив інженер цукрового заводу В.М.Новицький. До складу комітету увійшли робітники цукрового заводу А.Сидоренко, А.М.Вороний та М.С.Мирошник. Райком створював партійні організації в селищі. Зокрема, з січня 1943 року активно працювала підпільна партійна організація на станції Миронівка, якою керував М.Жовтоног.

   Вона розповсюджувала листівки і повідомлення Радянського інформбюро, організувала бойову групу, що виводила з ладу паровози, обладнання депо, визволяла з ешелонів людей, яких везли на каторжні роботи в Німеччину.

   З квітня 1943 року на станції почала діяти диверсійна група в складі 34 чоловік під керівництвом залізничника Ф.Я.Сизова. Підпільники виводили з ладу локомотиви та вагони, знищили 7 автомашин, 410 тонн бензину тощо. В листопаді, коли з’явилася загроза провалу, група влилася до партизанського загону, який діяв у районі Миронівки. В 1943 році на залізничній дільниці Миронівка — Таганча діяв також партизанський загін під командуванням Я.І.Сиворонова.

   Довгожданий день визволення настав 31 січня 1944 року. Радянські частини, зламавши опір ворога, що вперто оборонявся, оволоділи цукрозаводом і визволили селище та залізничну станцію. На фронтах Великої Вітчизняної війни самовіддано боролися проти гітлерівців 1237 жителів Миронівки. За героїзм, проявлений у боях, урядових нагород удостоєно 475 чоловік. Свято шанують жителі Миронівки пам’ять про героїв, полеглих у боях з фашизмом.

   Великих руйнувань завдали фашисти Миронівці. Вони висадили в повітря депо та інші станційні споруди, зруйнували цукрозавод.

   З перших днів визволення трудящі селища самовіддано працювали, відбудовуючи зруйноване господарство. Очолила боротьбу трудящих партійна організація району, що на 1944 рік налічувала 16 комуністів, а вже наступного року — понад 100 чоловік.

   Трудящі Миронівки здійснили величезну роботу, відбудовуючи підприємства. Невдовзі на заводі ввели в дію кисневу установку для зварювальних робіт. В липні 1944 року завод селище одержали струм від невеликої електростанції, зведеної на р.Росаві.

   В цьому ж році почала працювати машинно-тракторна майстерня. Колгоспники відремонтували млин, відбудували колгоспні приміщення. У колгоспі «Більшовик», завдяки трудовим зусиллям членів артілі, було, вчасно зібрано врожай.

   1944 року за успішне виконання державного плану хлібозаготівель урядових нагород була удостоєна велика група трудівників Миронівки. За активну участь у відбудові народного господарства 150 передовиків виробництва нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1944 рр.» За вклад у відродження зруйнованого окупантами господарства, комсомольській організації Миронівського району 28 квітня 1946 року було вручено Червоний прапор ЦК ЛКСМУ.

   Відновила роботу Миронівська науково — дослідна селекційна станція, якій було завдано збитків на суму понад 9,6 млн. крб. Станція одержала всебічну допомогу від трудящих Московської, Челябінської, Ярославської та інших областей. їй передали понад 100 голів худоби, технічні засоби. З РРФСР, Грузії, Вірменії надходило сортове насіння. Зібраний вихідний і гібридний матеріал став базою для виведення нових сортів пшениці та інших культур.

   За активною допомогою робітників заводу та всього населення Миронівки швидко зростало господарство радгоспу. В 1945 році з 927 га було зібрано 30,6 тис. пудів зерна, з них 2,4 тис. понад план. Одержали добрий врожай і бурякового насіння. В 1944 році стала до ладу Миронівська МТС. Налагодилася підготовка кадрів механізаторів. Вже в 1945 році курси випустили близько 20 трактористів.

   Активізувалося культурне життя. Протягом 1944 — 1945 рр. стала до ладу середня школа, бібліотека. До дня залізничника в 1945 році відкрився відбудований клуб залізничників.

   В 1947 році було закінчено відбудову колійного господарства вузла, паровозного депо. Пізніше, у 1951 році прокладено другу колію залізниці, а ще через два роки здано в експлуатацію і новий вокзал, збудований за проектом архітектора П.Ф.Красицького.

   В кінці 1955 року цукровий завод, заново відбудований і обладнаний новим устаткуванням, працював вже на повну потужність. Модернізація підприємства продовжувалась і далі. На 1965 рік тут було вироблено вже 399 тис.цнт. цукру. Технічна потужність заводу неухильно зростала. В 1966 році тут перероблялося за добу 10 тис. цнт. буряків.

   В 1966 році за систематичне Перевиконання завдань урядових нагород була удостоєна велика група передовиків виробництва, у т.ч. ордена Леніна — О.П.Корнієнко, ордена Трудового Червоного Прапора — І.С.Рискаль, М.С.Кухар, X.Є.Руденко.

   В 1969 році завод вже переробляв щодоби 18,5 тис. цнт. буряків; колектив одержав перехідний Червоний прапор Міністерства харчової промисловості СРСР. З 1958 року в Миронівці став працювати міжколгоспний цегельний завод. За роки семирічки в значні підприємства перетворилися авторемонтний завод ( до 1953 року — міжрайонні майстерні), кукурудзяно-калібрувальний і маслоробний заводи, промкомбінат.

   Значним господарством міста стало автотранспортне підприємство (з 1959 до 1966 року — автопарк). Якщо в 1960 році воно мало лише 4 автобуси і 60 вантажних автомашин, то в 1969 році — близько «40 автобусів, що обслуговують 12 маршрутних ліній, 97 вантажних автомашин. В 1960 році закінчилася електрифікація дільниці 93 Миронівка — Фастів Південно-Західної залізниці.

   Великих успіхів досягла Миронівська науково-дослідна селекційна станція ім.Старченка. До 40-річчя Великого Жовтня її колектив вивів новий сорт пшениці Миронівська 264, а згодом сорт Миронівська 808, Київська 893. До знаменного ювілею 50-річчя Великого Жовтня була виведена Миронівська Ювілейна 50, врожайність якої понад 65 цнт. з гектара.

   Всього за роки Радянської влади на станції виведено 36 нових сортів зернових та зернобобових культур, трав. Все нове, передове, що створюється тут, швидко стає надбанням виробництва. Здобутки станції — результат наполегливої роботи колективу вчених.

   Понад 20 років тут працюють досвідчені науковці — Б.М.Дубиневич, В.М.Гриньов, Ф.П.Литвиненко, А.С. Майданних та інші. За великі успіхи у створенні й впровадженні високопродуктивних сортів озимої пшениці Миронівська науково-дослідна селекційна станція 25 травня 1967 року була нагороджена орденом Леніна, її директору В.М.Ремеслу присуджена Ленінська премія; його удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В 1968 році станція була перетворена в Миронівський науково-дослідний інститут насінництва і селекції пшениці.

   В 1950 році артілі „Більшовик“ та ім.Будьоного (с.Новоолександрівка) об’єдналися, утворивши колгосп ім.Жданова, який невдовзі став одним з передових господарств області. У 1959 році до нього приєднався і колгосп ім.Сталіна. Новостворене велике багатогалузеве господарство з кожним роком досягало все більших виробничих успіхів, особливо у вирощуванні цукрових буряків.

   Зокрема, у 1964 році середній врожай буряків з гектара становив 400 цнт. За самовіддану працю голова колгоспу О.Г.Бузницький у 1958 році був удостоєний високого звання Героя Соціалістичної Праці, його обрали депутатом Верховної Ради СРСР.

   Урядовими нагородами у 1965 році було відзначено 80 трудівників району, у т.ч. велика група колгоспників артілі ім.Жданова. Цей колгосп став своєрідною експериментальною базою, де перевірялася врожайність нових сортів сільськогосподарських культур.

   В 1960 році тут стали вирощувати пшеницю Миронівська 264, яка на дослідних ділянках давала по 45-50 цнт. з гектара. З 1961 року колгосп почав спеціалізуватися на відгодівлі великої рогатої худоби та свиней. Неухильно зростала механізація виробництва. На 1969 рік колгосп мав 2612 га земельних угідь, з них 2428 орної землі, 52 га — саду, 96 га ставів з розвиненим рибним господарством.

   З великими успіхами прийшов колгосп ім.Жданова до 50-річчя Жовтня. Урожайність зернових за 1965-1967 рр. в середньому дорівнювала 37 цнт. з га, в т.ч. пшениці — 40,5 цнт., буряків — 426,5 цнт. з га. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 371 цнт. м’яса, 661,3 цнт. молока, а на одну фуражну корову надоєно в середньому по 3000 кг молока. В ювілейному 1967 році одержали врожай цукрових буряків по 458 цнт. з га, а передова ланка М. Куценко — 578 цнт.

   Грошовий прибуток колгоспу в ювілейному , році перевищив 2 млн.крб. За досягнення у виконанні планів заготівель продуктів сільського господарства, проведення меліорації, впровадження науки і передового досвіду колгосп ім.Жданова в 1967 році було відзначено високою урядовою нагородою — орденом Леніна. Прибуток колгоспу за восьму п’ятирічку збільшився на 65% (в 1970 році він становив 2,8 млн крб.), а оплата праці колгоспників — на 36 процентів.

   Разом з розвитком економіки зростало і саме місто, змінювалося його лице. З’явилися цілі вулиці нових будинків. За роки п’ятирічки побудовано 6 багатоповерхових будинків з площею понад 6 тис. кв. метрів, 236 індивідуальних будинків. Місто газифіковане, тут прокладено водопровід, більшість вулиць заасфальтовано, упорядковано тротуари. В 1967 році молодь міста заклали новий міський парк, а також посадили понад 16 тис. фруктових та декоративних дерев.

   З кожним роком удосконалювалось побутове обслуговування трудящих. До їх послуг — великий побутовий комбінат, що мав кілька цехів і ательє, де працювало понад 50 чоловік. У місті діє готель, кімнати для приїжджих на вокзалі та цукровому заводі. Торговельна мережа Миронівки налічує понад 40 магазинів, у т. ч. великий універмаг, 6 продовольчих магазинів. Працюють ресторан і кафе, що розмістилися в новому, великому і красивому будинку, 2 чайні, 4 їдальні, понад 10 буфетів та кіосків.

   Миронівка — бальнеологічний курорт (з 1958 року), відомий в країні завдяки цілющим джерелам радонових вод. В обласній фізіотерапевтичній лікарні у Миронівці (до 1964 року — бальнеологічна) успішно лікують поліартрит, ревматизм та інші захворювання. За роки існування курорту в ньому пройшли лікування понад 42 тис. хворих. Колектив курорту, в складі якого 21 лікарі понад 70 чоловік середнього медперсоналу, працює відмінно.

   В районній лікарні, 2-х лікарських оздоровчих пунктах, медпунктах, які діють на всіх великих підприємствах Миронівки, працюють 37 лікарів і понад 100 чол. середнього медперсоналу.

   Невпинно розвивається народна освіта. В Миронівці діють 4 середні школи, де набуває знань понад 2 тис. учнів. Працює музична школа, в якій навчається понад 130 учнів. Педагогічний колектив міста налічує 125 чоловік.

   З кожним роком в місті розширюється мережа культурно-освітніх закладів. Тут діють міський палац культури із залом для глядачів на 750 місць, будинок культури цукрового заводу, клуби залізничників, науково-дослідного інституту селекції і насінництва пшениці, відділку радгоспу, колгоспу ім.Жданова. Працюють три великі бібліотеки. Понад 350 мешканців міста беруть участь у роботі гуртків художньої самодіяльності, зокрема п’яти великих хорових колективів, двох драмгуртків, кількох духових оркестрів, танцювального гуртка.

   Чималих успіхів досягнуто і в спортивно-масовій роботі. У місті діяли спортивні організації:»Колос”, «Локомотив», «Авангард» та «Спартак», які об’єднували близько 800 чоловік. Команди легкоатлетів та волейболістів Миронівки — неодноразові переможці обласних спортивних змагань, зокрема 1968 і 1969 років.

   На даний час на території міста Миронівки функціонують маслозавод (АТ”СОММАС”), харчокомбінат, цукровий завод, автопідприємство, хлібозавод, ремонтний завод, асфальтобетонний завод. Є в місті 4 середні школи, 4 дитячі садки, вузлова залізнична станція.

   В 1970 році в місті був збудований великий Палац культури на кошти колгоспу ім. Бузницького. При Палаці культури був організований ансамбль пісні і танцю «Чорнобривець» , який ось уже більше 28 років хвилює глядачів своїм самобутнім мистецтвом, незмінно викликає у них почуття щирого захоплення і радості від зустрічі з чарівним і прекрасним світом пісні, музики і танцю.

   Створений у 1970 році, «Чорнобривець» швидко завоював популярність і вже через два роки отримав високе звання народного. Від виступу до виступу зростає виконавська майстерність ансамблю, рівень його наближається до професійного. Незабаром « Чорнобривець» став одним із кращих колективів України.

   Полонять вокально-хореографічні композиції у виконанні самодіяльних митців, українські народні пісні, танці і музика, що сяють смарагдами у концертних програмах ансамблю, творчість якого прославляє красу рідного краю, його людей, будні та свята українського народу. За роки свого існування „Чорнобривець“ дав понад 1500 концертів, підготував 40 нових програм, з якими виступав у Москві, Естонії, Білорусії, Азербайджані. Мабуть, немає такого куточка на Україні, де б не побували митці.

   Франція й Великобританія, Греція й Іспанія, Алжир і Болгарія. Це далеко не повний перелік країн, через які пролягли гастрольні маршрути „Чорнобривця“, одного з кращих самодіяльних ансамблів пісні і танцю Київщини — лауреата республіканської премії імені М.Островського.

   Назва ансамблю походить від назви квітки, оспіваної у піснях. Народні традиції визначають і репертуар «Чорнобривця».
   Кожна нова зустріч з ансамблем — то свято нашої духовності, нашої невмирущої української культури.

   В 1985 році в Миронівці був споруджений меморіальний комплекс до 40 — річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, який будували всі підприємства та організації міста. В центрі комплексу піднімається в небо облицьований мармуром шпиль до нього прикріплено бронзову стрічку з скульптурою воїна. Поруч — Вічний вогонь і плити з прізвищами тих, хто поліг захищаючи і визволяючи наше місто від ворогів, та загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни миронівчан.

   В 1997-1998 рр. вступив в дію сучасний зерновий елеватор по переробці білкових і олійних культур, який збудували по Проекту українсько-американсько-німецького центру агробізнесу АТ «Київ — Атлантик — Україна». Завдання цього елеватору переробляти сою, ріпак, інші бобові культури з тим, щоб виробляти для України протеїн. Фінансово — економічна криза торкнулася і мого міста, але жителі міста Миронівки сподіваються на краще життя та не втрачають оптимізму.

   Ответить

7. Аня Зуєва (Трубіло) може досить спамити тут???

   Ответить

8. Ткаченко казліна і в хрен не ставить нашу опозиційну люстраційну силу! Давайте об’єднуватись щоб звергнути режим цього падлюки!!! Не будьмо підера.стами! Давайте об’єднуватись і відкрито виступимо! Треба виходити з анонімного підпілля вже бо так і лишимось невизнаними анонімами а він буде наших жінок трахати і в рот давати!

   Ответить

9. Огнян, молодець, по суті написав. Це як бабусі на лавочках, плітки позбирати хочеться їм))

   Ответить

10. Лише Ігор Бондаренко і Павло Кривов’яз здатні повести народ за собою і звергнути нікчемну нінішню владу у законний спосіб!

    Ответить

11. ІСТОРІЯ МІСТА МИРОНІВКА
    Відомий краєзнавець Леонтій Похилевич у своїй книзі «Сказання о населённых местностях Киевской губернии», виданій у 1864 році, пише: «Село Мироновка получило название по имени осадчого (осадчий — перший поселенець) Мирона Зеленого. Село состоит (це тоді, 130 років тому) из семи кутков или частей: собственно Мироновка, где церковь, Соломаховка, Небытовка, Слобода, Околотовка, Шафрановка, Розмариновка…»

    Є й інші легенди, але центром у них є теж ім’я Мирона. Миронівка з переліченими вище кутками описана, як уже згадувалось, в 1863-64 роках. А в 1740 році тут було лише двадцять дворів. В 1749 році було закладено церкву, і відкрито її в 1755 році. Ці слова залишив у своїх церковних записах перший священик Миронівської церкви Сава Черняховський. Є в нього згадка і про Мирона, який по його визначенню жив саме там, де тепер з нинішньої вулиці Бузницького починається вулиця Чкалова. Ось звідси і починається Миронівка…

    У наших предків була традиція на місцях перших поселень чи поряд з ними ховати своїх померлих. Археологами, які досліджували Миронівку на околиці в кінці минулого століття, виявлено таке поховання — кладовище. Як на тепер, то це в городах вулиці Бузницького (справа) і початку вулиці Чкалова (зліва). Це саме поряд — із тодішньою садибою чи хутором першого поселенця.

    Пізніше, як уже Миронівка розрослася, померлих ховали на новому кладовищі, яке зараз теж вважається давнім . Це навпроти школи № 1.

    Цікаво, а чи випадково Мирон вибрав місце для своєї оселі саме тут? Мабуть, не випадково. Бо є навіть біблейський вираз: «свято место пустым не бывает». Тут ще на початку другого тисячоліття н.е. проживали племена так званої ямної культури. Люди цих племен вперше почали насипати над могилами своїх вождів чи старійшин штучні земляні кургани. Ось такий курган є й до цього часу на згадуваному кладовищі навпроти першої школи.

    Жили в цих місцях люди й пізніше. Бо ще й недавно в межах Миронівки було кілька курганів різних часів. Та й зараз на навколишніх полях їх налічується більше десяти.

    Частиною чи кутком уже недавньої Миронівки був куток Слобода. Це нинішні вулиці Шевченка, Лісова, Кондратовича. Назва Слобода бере свій початок ще з часів Київської Русі. й можливо ця Слобода старіша ще старої Миронівки, бо її згадує в своїх церковних записах перший Миронівський священик 240 років тому. Однак, це лише припущення.

    Куток Околотівка, нині вулиця Кірова, це мабуть-таки куток молодший Миронівки. А назва його походить від якогось поселенця Околота, бо й тепер у нас цих прізвищ багато.
    Так і Нібитівка — десь навколо нинішнього МСТ, або, як часто кажуть, робкоопу.

    Соломаха — це давня українська страва, яку полюбляли козаки. От вони, мабуть, і дали прізвисько якомусь козацькому гурману. А той потім поселився тут першим.
    Шафранівка — це було мабуть, окреме невелике село за річкою. Щодо назви, то, швидше всього, вона пішла від назви трави, що там росла по берегах — шафран.

    Наймолодшим кутком вважається Розмаринівка. В середині минулого століття великого розмаху набирає виробництво цукру та бурякосіяння. Графи Браницькі, що володіли тоді цими землями, а відтак і селянами, будують на околиці Миронівки цукрозавод, який вступив у дію в 1858 році.

    Але це поселення не було тут першим. Бо при будівництві заводу виявлено старі похованим — кладовище, про яке старожили навіть не пам’ятають.

    Є ще одна загадкова географічна назва — хутір Зелений. Ця назва і цей хутір є й нині: за річкою, за нинішньою лікарнею, в сторону Росави. Збереглися деякі усні перекази про те, що саме там уперше поселився Мирон Зелений.

    Свідченням цьому, мовляв, назва. Але, мабуть, це не так. Писемних згадує про виникнення хутора, про заснування його саме Мироном немає. Є інші писемні згадки про те, що Мироном чи йото потомками засновані хутори, з яких утворилося село Зеленьки. Може, тоді виник і цей хутір. А 100 чи 150 років тому хутір цей належав до Росави. Неподалік нього було навіть росавське єврейське кладовище, знищене в радянський час.

    Для кожної людини на землі є щось святе, і перш за все це святе — її Батьківщина, шматочок землі де вона народилась. Місце народження не вибирають, але де б людина не народилась, вона повинна любити своє рідне місто, його людей, історію.

    Моє місто — Миронівка, і я хочу зробити все можливе для того, щоб її люди жили по-справжньому, а не існували. Україна є суверенна, незалежна, демократична. правова держава. Я — майбутній юрист, і хочу, щоб моя Батьківщина стала дійсно правовою і розвинутою державою. Починати треба з маленького, і тому, звернемо увагу на своє рідне місто, бо яке б воно не було маленьке за розмірами, воно — частина великої держави під назвою УКРАЇНА.

    Моє рідне місто Миронівка

    Миронівка — місто районного підпорядкування, розташоване в долині річки Росави. Відстань до Києва — 106 км. Населення — 15000 чоловік. Миронівка — центр однойменного району, площа якого 904кв.км., населення 55тис.чоловік, у т.ч. 78% сільського.

    Поблизу міста розкопано кургани доби бронзи (друге тис. до н.е.), вісім курганів кочівників 10- 12 ст., в яких знайдено скелети людей та коней, залізні вудила, стремена та різні прикраси. На околиці Миронівки виявлено глиняний посуд, бронзове дзеркало скіфського часу, грецьку посудину 6 — 4 ст. до н.е., а також скарб ювелірних речей 11-12 ст., що складається з срібних гривень, браслетів, ланцюжків та намиста.

    Місто засновано в першій половині 17 ст. Початок йому поклав хутір козака з Полтавщини Мирона Зеленого. З його іменем і пов’язана назва міста. Селяни Миронівки, як і навколишніх сіл, зазнавали жорстокої експлуатації польської шляхти; багато лиха завдавали напади татар, які несли смерть і руйнування.

    Жителі Миронівки взяли активну участь у визвольній війні 1648 — 1654 рр. Чимало їх влилося до загонів І.Богуна, М.Кривоноса. На. початку липня 1648 року Б.Хмельницький розташував біля Миронівки на березі річки Росави свій військовий табір.

    Тут же 24 лютого 1649 року Хмельницький вів переговори з посланцями польського короля, після поразки під Берестечком у 1651 році і в червні 1654 року Миронівка та сусідні села знову с тали місцем зосередження сил для боротьби проти ворога. Звідси ж Богдан Хмельницький писав 2 червня 1654 року лист цареві Олексію Михайловичу з приводу допомоги російських військ: «О сем паки и паки радуемся».

    В 1667 році за Андрусівським перемир’ям Миронівка залишилась під владою Польщі, що було закріплено і «вічним» миром 1686 року. Але народ не припиняв боротьби проти шляхти. На початку 18 ст. повстали козаки та селяни, очолені полковником Самусем. Польські залоги були знищені, повсталі присягнули на вірність Російській державі.

    Після Прутського миру сюди знову повернулася польська, шляхта, яка посилила експлуатацію покріпачених селян. За люстрацією 1765 року в селі було 87 дворів! 75 з них сплачували щорічно 1024 злотих різноманітних податків, в т.ч. косове, осипове, колове, ставкове та ін.

    В часи Коліївщини Миронівка була районом, де проходила збройна боротьба проти польсько-шляхетського гніту. Весною 1768 року через Миронівку проходили на Фастів загони гайдамаків на чолі з М.Швачкою і А.Журбою, які розправлялися із ненависними гнобителями.

    За наступні чверть століття кількість селянських дворів зменшилась (їх стало 83), зате непомірно зросли феодальні повинності. За інвентарем Богуславського староства, куди входила Миронівка, в 1789 році жителі села сплачували 6544 злотих різноманітних податків.

    З кінця 18 ст. Миронівка стала власністю графів Браницьких. після інвентарної реформи селяни втратили понад 20 проц. кращих сіножатей і польових наділів, які були в їх користуванні. Селяни виступали проти інвентарів, розорювали межі, захоплювали відібрані у них сіножаті та інші землі.

    На передодні реформи 1861 року в Миронівці налічувався 331 селянський двір, у т.ч. 167 дворів піших, 142 — городників та 22 — тяглих, селяни користувалися 1608,5 десятинами землі, але вона розподілялася нерівномірно. Тяглі мали в середньому по 12 десятин на двір, піші — майже наполовину менше, а городники володіли клаптиками землі значно менше десятини. Причому за одну десятину польового наділу селяни платили щорічно поміщику оброк — 5 крб.10 коп. сріблом, або відбували панщину — 20 чоловічих днів з двору.

    Руками кріпаків лише протягом 1845-1850 рр. поміщик побудував кілька млинів на річках Бутені та Росаві, великі греблі, винокурню, цегельню, а в 1858 році — цукровий завод.
    Жителі села боролися проти кріпосного права і в час Київської козаччини 1855 року. Одним з організаторів виступу тут був відставний солдат Ю.Лисогоренко, який (навіть після приходу війська) провадив серед жителів агітацію, спрямовану проти поміщика та місцевих властей.

    Після реформи 1861 року селяни одержали 2091 десятину землі та ще й найгіршої, за яку мали сплатити 45 025 крб. До того ж вони були позбавлені права користуватися лісом, полювати, ловити рибу у навколишніх річках та ставках і навіть збирати в лісі хмиз.

    Незадоволені грабіжницькою реформою, селяни відмовлялися платити викуп за землю, як і раніше, продовжували полювати в лісах, ловити рибу в річках та ставах. Так, у березні 1866 року вони відмовилися від викупу 160 десятин непридатної землі і вирішили відкласти на два роки викуп за надільні землі. Частина селян, переважно з числа городників, відмовилася від наділю і в пошуках засобів до існування залишила село. На 1863 рік, коли Миронівка стала волосним центром, в селі налічувалося 1865 жителів.

    У 1869 році Браницькі продали свої землі разом з цукровим заводом удільному відомству. На заводі працювало 550 робітників, переважна більшість з них — поденщики. Серед робітників було багато жінок та дітей.

    Розвиток капіталістичних відносин все більш змінював Миронівку. Прокладена в 1867 році Фастівська залізниця через Миронівку сприяла зростанню села як значного центра торгівлі хлібом, цукром, крупою. Тут було побудовано цілий ряд водяних млинів і вітряків, великі цегляні склади для збіжжя.

    На 1895 рік у Миронівці разом з присілком біля залізничної станції налічувалось понад 360 дворів, де проживало 3442 чоловіка. На 1900 рік з 3521 десятини землі 1166 належало удільному відомству, 40 — церкві і лише 2615 десятин селянам.

    Використовуючи дешеву робочу силу, товариство цукрозаводчиків, що придбало завод, швидко розбудовувало підприємство. Прокладення залізниці в кілька разів здешевило перевозку цукру до Києва, поліпшило доставку палива. В кінці 90-х років на заводі щорічно перероблялось 154 тис. берківців буряків, підприємство давало продукції на 580 тис. крб. В 1899 році тут працювало 625 робітників, з них 579 — місцеві жителі.

    В 1900 році почалося переобладнання заводу, появилось електроосвітлення, а в 1906 — проклали залізничну лінію від станції до заводу. Після перебудови підприємство переробляло за добу 5 тис. цнт буряків. Внаслідок переобладнання зменшилася кількість робітників. В 1903 році на заводі працювало 350 — 420 чоловік.

    Працювати доводилося в дуже важких умовах. Робочий день тривав 12 — 14 годин на добу. Власники заводу не дбали про техніку безпеки, вони турбувались тільки про свої прибутки, нестримно посилюючи експлуатацію трудящих. Більшість робітників жила в темних бараках. Тут спали на нарах по кілька десятків чоловік.

    Лікарня з одним лікарем і фельдшером містилась у трьох сирих кімнатах і, навіть за визначенням фабричного інспектора, «мала занехаяний вигляд».

    У церковнопарафіяльній школі Миронівки 1861 року навчалося всього 30 учнів, а єдиним учителем був піп. В 1869 році почала працювати двокласна земська школа, яка мала близько 100 учнів і 5 учителів, а в 1876 році відкрили однокласне народне училище, яке відвідували 70 учнів.. Земське двокласне училище заснували; лише в 1909 році. При цукровому заводі існував клуб, в якому працював драматичний гурток, де в 1910 — 1912 рр. у спектаклях виступав як драматичний актор А.П.Хорошун.

    Трудящі Миронівки активно відгукнулися на революційні події 1905 року. 2 грудня на заклик місцевого жителя Макара Собка робітники заводу припинили роботу. Стражники були неспроможні зірвати мітинг. Викликані драгуни заарештували «підбурювачів», та нова зміна робітників відмовилася працювати.

    Страйкарі вимагали підвищення в 1,5 рази заробітної плати, добивалися права обирати старосту й робітничих депутатів, свободи робітничих зборів, заборони звільняти робітників без згоди делегатів, припинення арештів робітників, запровадження восьмигодинного робочого дня. Страйк тривав до 12 грудня. Керівниками його були син М.Собка — слюсар Михайло Собко, робітники Г.Дрига і К.Шкляренко.

    Адміністрація погодилася на вибори робітниками старости й депутатів, підвищила на 50 проц. платню і навіть погодилася заплатити робітникам 500 крб. за час страйку. Але через декілька днів на завод прибув каральний загін, керівники страйку були заарештовані. У К.Шкляренка під час обшуку знайшли нелегальну літературу, у робітника І.Ламазова — зброю.

    На початку лютого 1906 року мала місце спроба організувати страйк залізничників, але жандарми заарештували «підбурювача» робітника Н.Хуторного. Проте арешти не могли припинити революційної роботи.

    У березні 1907 року урядник доповідав начальству, що ним знайдено прокламації і зашифрований лист, з якого видно, що підпільники Миронівки одержують великі партії прокламацій для розповсюдження. Серед знайдених «антиурядових матеріалів» було 17 брошур і листівок. В кінці квітня власті направили в Миронівку і в навколишні села, де « відчувався неспокій», каральний загін, були проведені нові арешти.

    Після придушення революції 1905 — 1907 рр. власники цукрового заводу посилили експлуатацію трудящих. В 1913 році завод виробив 423 тис. пудів цукру. Зацікавлені насамперед у зростанні прибутків, цукрозаводчики вжили заходів щодо поліпшення якості сировини.

    Восени 1911 року Всеросійське товариство цукрозаводчиків організувало в Миронівці науково-дослідну селекційну станцію Спочатку вона мала ділянку землі в 110 га, де проводилися досліди щодо впливу на підвищення врожайності й цукровості буряків. Почалася тут робота і з селекції цукрових буряків, озимої пшениці та вівса.

    Частина місцевих робітників працювала на будівництві шосе з Миронівки до волосного центру — Козина, якому було підпорядковано село, і далі до Канева. Але дорогу, будівництво якої розпочали в 1912 році, так і не проклали. Тяжким було становище селян Миронівки. На 506 господарств припадало всього 1609 десятин землі, та й вона все більше зосереджувалас ь у заможних. 60 господарств не мали землі, 333 — мали до 5 десятин, а 12 — понад 10 десятин.

    З початком першої світової війни населення Миронівки зменшилося внаслідок мобілізації майже на третину. Голод і холод лютував у сім’ях трудящих. Біля заводу збиралися натовпи людей, що вимагали роботи і хліба.

    Посилилась активність селянства. Під тиском мас Канівський повітовий земельний комітет у вересні прийняв постанову про передачу селянам приватновласницької землі, яка до 1 жовтня 1917 року не буде зорана. Як повідомляли місцеві власті у телеграмі губернському комісару Тимчасового уряду, «у багатьох економіях селяни, посилаючись на цю постанову, перешкоджають оранці. Самочинні дії загрожують розростися у великі аграрні заворушення».

    Весною 1921 року сільська Рада виділила землю під плантацію буряків для заводу, нарізала селянам 113 наділів присадибної землі.
    Розпочала роботу Миронівська науково-дослідна селекційна станція, яка зайнялася виведенням нових високоврожайних сортів цукрових буряків, пшениці та інших культур.
    Економічний і культурний розвиток Миронівки пожвавився з 1923 року, коли вона стала районним центром.

    Провадилися роботи щодо розвитку залізничного вузла, будувалися нові колії, депо тощо. В 1923 році було здано в експлуатацію залізничну колію Миронівка — Кагарлик. Значення вузла ще більше піднялось, коли в 1938 році відкрили залізничну лінію Миронівка — Канів.

    Разом із зростанням цукрового заводу зміцнювався радгосп. В 1932 році він мав 2367 га землі. Врожай зернових в 1933 році становив 15-16 цнт. з га, а насіння цукрових буряків 8 — 10 цнт. У відділку «Вербова» було створено ферму на 100 корів.
    В 1931 році було створено Миронівську МТС, яка спочатку мала 26 тракторів, 4 комбайни, 10 сівалок.

    МТС розширювалася, зокрема, було організовано і добре оснащено ремонтну майстерню, яка в 1938 році стала окремим ремонтним міжрайонним підприємством. На курсах готувалися кваліфіковані механізатори, які переймали досвід ударників області.
    Боротьба за високі врожаї невдовзі дала добрі наслідки. Протягом 1932 — 1936 рр. колгоспники збирали в середньому по 15 цнт. зернових з га. Намітились успіхи у вирощуванні цукрових буряків.

    Велику допомогу колгоспам надавала Миронівська науково-дослідна селекційна станція. В 1925 році вчені станції передали на державне сортовипробування новий сорт пшениці «Українка».

    Завдяки допомозі дослідної станції невпинно підвищувалася урожайність та цукристість буряків. У 1940 році завод переробляв за добу вже близько 9 тис.цнт. буряків.

    З кожним роком Миронівка зростала. Якщо в 1924 році в Миронівці проживало 3940 чоловік, то в 1938 році, коли вона стала селищем міського типу, число жителів збільшилось до 6616 чоловік. Відкрилися універмаг, побутові майстерні, чайні, їдальні тощо. Зростав добробут населення, його культура.

    У 1934 році семирічну трудову школу селища реорганізовано в середню, відкрито вечірню школу. На 1937 рік у школах Миронівки набувало знань близько 1000 учнів. У цьому ж році десятирічка дала перший випуск своїх вихованців. Велику культосвітню роботу провадили клуби, бібліотеки.

    Мирній творчій праці радянських людей перешкодила війна, розв’язана гітлерівськими загарбниками. У кінці липня — на початку серпня поблизу Миронівки розгорнулися запеклі бої. Частини 26 армії стримували наступ фашистської грипи «Південь».

    Миронівка кілька разів переходила з рук в руки. Радянські воїни проявляли масовий героїзм. Група бійців, яку очолював лейтенант Пастушенко (492 полк, 199 стрілецька дивізія), 31 липня прорвалася в Миронівку, вогнем з ручного кулемета розсіяла загін ворога, знищила кілька десятків гітлерівців і захопила велику кількість зброї та спорядження. В кінці липня під Миронівкою вів успішні бойові дії радянський бронепоїзд № 56, що прикривав відхід частин 14-го кавкорпусу, над яким нависла загроза оточення.

    Героїчний бронепоїзд вів бої біля Миронівки до 6 серпня, коли за наказом командування відійшов до Канева, де прикривав переправу наших військ через Дніпро. За зразкове виконання бойових завдань 29 грудня 1941 року командир бронепоїзда капітан П.К.Іщенко і комісар політрук В.О.Козарін були нагороджені орденом Леніна, високі урядові нагороди одержали й інші члени команди. її діла стали основою сюжету кінофільму « Фортеця на колесах» Київської студії ім.Довженка, за сценарієм В.Кондратенка.

    Після захоплення Миронівки окупантами був встановлений режим грабежів і терору. На землях селекційної станції став хазяйнувати німецький поміщик. Поліцаї нагаями виганяли людей на роботу. В перші ж дні окупації за наказом німецького коменданта були повішені кілька жителів Миронівки. Фашисти насильно забирали молодь на каторжні роботи в Німеччину.

    Та фашистам не вдалося зламати радянських людей. В районі Миронівки розпочала діяти підпільна партійна організація, очолювана І.К.Приймаком. На травень 1942 року вона зросла до 40 чоловік. Народні месники знищували окупантів , виводили з ладу паровози, здійснювали аварії поїздів.

    Одним із зв’язківців цієї організації у Миронівці був працівник хлібопекарні її. Я.Шарафан. Потрапивши у ворожу засаду, він відстрілювався до останнього патрона. У червні на базі підпільної партійної організації було створено партизанський загін, який розгорнув бойові операції проти ворога.

    Народні месники в районі Миронівки вивели з ладу 25 локомотивів, знищили 240 гітлерівців, пошкодили 35 км ліній зв’язку ворога. В грудні 1942 року загін І.К.Приймака об’єднався з партизанським загоном Ржищівського району. В Миронівці з осені 1941 року діяла також підпільна комсомольсько-молодіжна група, до якої входили О.Гордєєв, Я.Буслов, І.Циганенко, Чуєв та ін.

    Підпільники мали радіоприймач, розповсюджували серед населення листівки. Восени 1942 року гестапівці натрапили на слід патріотів, частина яких загинула смертю героїв у фашистських катівнях.

    31 грудня 1942 року оформився Миронівський підпільний райком КП(б)У, який очолив інженер цукрового заводу В.М.Новицький. До складу комітету увійшли робітники цукрового заводу А.Сидоренко, А.М.Вороний та М.С.Мирошник. Райком створював партійні організації в селищі. Зокрема, з січня 1943 року активно працювала підпільна партійна організація на станції Миронівка, якою керував М.Жовтоног.

    Вона розповсюджувала листівки і повідомлення Радянського інформбюро, організувала бойову групу, що виводила з ладу паровози, обладнання депо, визволяла з ешелонів людей, яких везли на каторжні роботи в Німеччину.

    З квітня 1943 року на станції почала діяти диверсійна група в складі 34 чоловік під керівництвом залізничника Ф.Я.Сизова. Підпільники виводили з ладу локомотиви та вагони, знищили 7 автомашин, 410 тонн бензину тощо. В листопаді, коли з’явилася загроза провалу, група влилася до партизанського загону, який діяв у районі Миронівки. В 1943 році на залізничній дільниці Миронівка — Таганча діяв також партизанський загін під командуванням Я.І.Сиворонова.

    Довгожданий день визволення настав 31 січня 1944 року. Радянські частини, зламавши опір ворога, що вперто оборонявся, оволоділи цукрозаводом і визволили селище та залізничну станцію. На фронтах Великої Вітчизняної війни самовіддано боролися проти гітлерівців 1237 жителів Миронівки. За героїзм, проявлений у боях, урядових нагород удостоєно 475 чоловік. Свято шанують жителі Миронівки пам’ять про героїв, полеглих у боях з фашизмом.

    Великих руйнувань завдали фашисти Миронівці. Вони висадили в повітря депо та інші станційні споруди, зруйнували цукрозавод.

    З перших днів визволення трудящі селища самовіддано працювали, відбудовуючи зруйноване господарство. Очолила боротьбу трудящих партійна організація району, що на 1944 рік налічувала 16 комуністів, а вже наступного року — понад 100 чоловік.

    Трудящі Миронівки здійснили величезну роботу, відбудовуючи підприємства. Невдовзі на заводі ввели в дію кисневу установку для зварювальних робіт. В липні 1944 року завод селище одержали струм від невеликої електростанції, зведеної на р.Росаві.

    В цьому ж році почала працювати машинно-тракторна майстерня. Колгоспники відремонтували млин, відбудували колгоспні приміщення. У колгоспі «Більшовик», завдяки трудовим зусиллям членів артілі, було, вчасно зібрано врожай.

    1944 року за успішне виконання державного плану хлібозаготівель урядових нагород була удостоєна велика група трудівників Миронівки. За активну участь у відбудові народного господарства 150 передовиків виробництва нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1944 рр.» За вклад у відродження зруйнованого окупантами господарства, комсомольській організації Миронівського району 28 квітня 1946 року було вручено Червоний прапор ЦК ЛКСМУ.

    Відновила роботу Миронівська науково — дослідна селекційна станція, якій було завдано збитків на суму понад 9,6 млн. крб. Станція одержала всебічну допомогу від трудящих Московської, Челябінської, Ярославської та інших областей. їй передали понад 100 голів худоби, технічні засоби. З РРФСР, Грузії, Вірменії надходило сортове насіння. Зібраний вихідний і гібридний матеріал став базою для виведення нових сортів пшениці та інших культур.

    За активною допомогою робітників заводу та всього населення Миронівки швидко зростало господарство радгоспу. В 1945 році з 927 га було зібрано 30,6 тис. пудів зерна, з них 2,4 тис. понад план. Одержали добрий врожай і бурякового насіння. В 1944 році стала до ладу Миронівська МТС. Налагодилася підготовка кадрів механізаторів. Вже в 1945 році курси випустили близько 20 трактористів.

    Активізувалося культурне життя. Протягом 1944 — 1945 рр. стала до ладу середня школа, бібліотека. До дня залізничника в 1945 році відкрився відбудований клуб залізничників.

    В 1947 році було закінчено відбудову колійного господарства вузла, паровозного депо. Пізніше, у 1951 році прокладено другу колію залізниці, а ще через два роки здано в експлуатацію і новий вокзал, збудований за проектом архітектора П.Ф.Красицького.

    В кінці 1955 року цукровий завод, заново відбудований і обладнаний новим устаткуванням, працював вже на повну потужність. Модернізація підприємства продовжувалась і далі. На 1965 рік тут було вироблено вже 399 тис.цнт. цукру. Технічна потужність заводу неухильно зростала. В 1966 році тут перероблялося за добу 10 тис. цнт. буряків.

    В 1966 році за систематичне Перевиконання завдань урядових нагород була удостоєна велика група передовиків виробництва, у т.ч. ордена Леніна — О.П.Корнієнко, ордена Трудового Червоного Прапора — І.С.Рискаль, М.С.Кухар, X.Є.Руденко.

    В 1969 році завод вже переробляв щодоби 18,5 тис. цнт. буряків; колектив одержав перехідний Червоний прапор Міністерства харчової промисловості СРСР. З 1958 року в Миронівці став працювати міжколгоспний цегельний завод. За роки семирічки в значні підприємства перетворилися авторемонтний завод ( до 1953 року — міжрайонні майстерні), кукурудзяно-калібрувальний і маслоробний заводи, промкомбінат.

    Значним господарством міста стало автотранспортне підприємство (з 1959 до 1966 року — автопарк). Якщо в 1960 році воно мало лише 4 автобуси і 60 вантажних автомашин, то в 1969 році — близько «40 автобусів, що обслуговують 12 маршрутних ліній, 97 вантажних автомашин. В 1960 році закінчилася електрифікація дільниці 93 Миронівка — Фастів Південно-Західної залізниці.

    Великих успіхів досягла Миронівська науково-дослідна селекційна станція ім.Старченка. До 40-річчя Великого Жовтня її колектив вивів новий сорт пшениці Миронівська 264, а згодом сорт Миронівська 808, Київська 893. До знаменного ювілею 50-річчя Великого Жовтня була виведена Миронівська Ювілейна 50, врожайність якої понад 65 цнт. з гектара.

    Всього за роки Радянської влади на станції виведено 36 нових сортів зернових та зернобобових культур, трав. Все нове, передове, що створюється тут, швидко стає надбанням виробництва. Здобутки станції — результат наполегливої роботи колективу вчених.

    Понад 20 років тут працюють досвідчені науковці — Б.М.Дубиневич, В.М.Гриньов, Ф.П.Литвиненко, А.С. Майданних та інші. За великі успіхи у створенні й впровадженні високопродуктивних сортів озимої пшениці Миронівська науково-дослідна селекційна станція 25 травня 1967 року була нагороджена орденом Леніна, її директору В.М.Ремеслу присуджена Ленінська премія; його удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В 1968 році станція була перетворена в Миронівський науково-дослідний інститут насінництва і селекції пшениці.

    В 1950 році артілі „Більшовик“ та ім.Будьоного (с.Новоолександрівка) об’єдналися, утворивши колгосп ім.Жданова, який невдовзі став одним з передових господарств області. У 1959 році до нього приєднався і колгосп ім.Сталіна. Новостворене велике багатогалузеве господарство з кожним роком досягало все більших виробничих успіхів, особливо у вирощуванні цукрових буряків.

    Зокрема, у 1964 році середній врожай буряків з гектара становив 400 цнт. За самовіддану працю голова колгоспу О.Г.Бузницький у 1958 році був удостоєний високого звання Героя Соціалістичної Праці, його обрали депутатом Верховної Ради СРСР.

    Урядовими нагородами у 1965 році було відзначено 80 трудівників району, у т.ч. велика група колгоспників артілі ім.Жданова. Цей колгосп став своєрідною експериментальною базою, де перевірялася врожайність нових сортів сільськогосподарських культур.

    В 1960 році тут стали вирощувати пшеницю Миронівська 264, яка на дослідних ділянках давала по 45-50 цнт. з гектара. З 1961 року колгосп почав спеціалізуватися на відгодівлі великої рогатої худоби та свиней. Неухильно зростала механізація виробництва. На 1969 рік колгосп мав 2612 га земельних угідь, з них 2428 орної землі, 52 га — саду, 96 га ставів з розвиненим рибним господарством.

    З великими успіхами прийшов колгосп ім.Жданова до 50-річчя Жовтня. Урожайність зернових за 1965-1967 рр. в середньому дорівнювала 37 цнт. з га, в т.ч. пшениці — 40,5 цнт., буряків — 426,5 цнт. з га. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 371 цнт. м’яса, 661,3 цнт. молока, а на одну фуражну корову надоєно в середньому по 3000 кг молока. В ювілейному 1967 році одержали врожай цукрових буряків по 458 цнт. з га, а передова ланка М. Куценко — 578 цнт.

    Грошовий прибуток колгоспу в ювілейному , році перевищив 2 млн.крб. За досягнення у виконанні планів заготівель продуктів сільського господарства, проведення меліорації, впровадження науки і передового досвіду колгосп ім.Жданова в 1967 році було відзначено високою урядовою нагородою — орденом Леніна. Прибуток колгоспу за восьму п’ятирічку збільшився на 65% (в 1970 році він становив 2,8 млн крб.), а оплата праці колгоспників — на 36 процентів.

    Разом з розвитком економіки зростало і саме місто, змінювалося його лице. З’явилися цілі вулиці нових будинків. За роки п’ятирічки побудовано 6 багатоповерхових будинків з площею понад 6 тис. кв. метрів, 236 індивідуальних будинків. Місто газифіковане, тут прокладено водопровід, більшість вулиць заасфальтовано, упорядковано тротуари. В 1967 році молодь міста заклали новий міський парк, а також посадили понад 16 тис. фруктових та декоративних дерев.

    З кожним роком удосконалювалось побутове обслуговування трудящих. До їх послуг — великий побутовий комбінат, що мав кілька цехів і ательє, де працювало понад 50 чоловік. У місті діє готель, кімнати для приїжджих на вокзалі та цукровому заводі. Торговельна мережа Миронівки налічує понад 40 магазинів, у т. ч. великий універмаг, 6 продовольчих магазинів. Працюють ресторан і кафе, що розмістилися в новому, великому і красивому будинку, 2 чайні, 4 їдальні, понад 10 буфетів та кіосків.

    Миронівка — бальнеологічний курорт (з 1958 року), відомий в країні завдяки цілющим джерелам радонових вод. В обласній фізіотерапевтичній лікарні у Миронівці (до 1964 року — бальнеологічна) успішно лікують поліартрит, ревматизм та інші захворювання. За роки існування курорту в ньому пройшли лікування понад 42 тис. хворих. Колектив курорту, в складі якого 21 лікарі понад 70 чоловік середнього медперсоналу, працює відмінно.

    В районній лікарні, 2-х лікарських оздоровчих пунктах, медпунктах, які діють на всіх великих підприємствах Миронівки, працюють 37 лікарів і понад 100 чол. середнього медперсоналу.

    Невпинно розвивається народна освіта. В Миронівці діють 4 середні школи, де набуває знань понад 2 тис. учнів. Працює музична школа, в якій навчається понад 130 учнів. Педагогічний колектив міста налічує 125 чоловік.

    З кожним роком в місті розширюється мережа культурно-освітніх закладів. Тут діють міський палац культури із залом для глядачів на 750 місць, будинок культури цукрового заводу, клуби залізничників, науково-дослідного інституту селекції і насінництва пшениці, відділку радгоспу, колгоспу ім.Жданова. Працюють три великі бібліотеки. Понад 350 мешканців міста беруть участь у роботі гуртків художньої самодіяльності, зокрема п’яти великих хорових колективів, двох драмгуртків, кількох духових оркестрів, танцювального гуртка.

    Чималих успіхів досягнуто і в спортивно-масовій роботі. У місті діяли спортивні організації:»Колос”, «Локомотив», «Авангард» та «Спартак», які об’єднували близько 800 чоловік. Команди легкоатлетів та волейболістів Миронівки — неодноразові переможці обласних спортивних змагань, зокрема 1968 і 1969 років.

    На даний час на території міста Миронівки функціонують маслозавод (АТ”СОММАС”), харчокомбінат, цукровий завод, автопідприємство, хлібозавод, ремонтний завод, асфальтобетонний завод. Є в місті 4 середні школи, 4 дитячі садки, вузлова залізнична станція.

    В 1970 році в місті був збудований великий Палац культури на кошти колгоспу ім. Бузницького. При Палаці культури був організований ансамбль пісні і танцю «Чорнобривець» , який ось уже більше 28 років хвилює глядачів своїм самобутнім мистецтвом, незмінно викликає у них почуття щирого захоплення і радості від зустрічі з чарівним і прекрасним світом пісні, музики і танцю.

    Створений у 1970 році, «Чорнобривець» швидко завоював популярність і вже через два роки отримав високе звання народного. Від виступу до виступу зростає виконавська майстерність ансамблю, рівень його наближається до професійного. Незабаром « Чорнобривець» став одним із кращих колективів України.

    Полонять вокально-хореографічні композиції у виконанні самодіяльних митців, українські народні пісні, танці і музика, що сяють смарагдами у концертних програмах ансамблю, творчість якого прославляє красу рідного краю, його людей, будні та свята українського народу. За роки свого існування „Чорнобривець“ дав понад 1500 концертів, підготував 40 нових програм, з якими виступав у Москві, Естонії, Білорусії, Азербайджані. Мабуть, немає такого куточка на Україні, де б не побували митці.

    Франція й Великобританія, Греція й Іспанія, Алжир і Болгарія. Це далеко не повний перелік країн, через які пролягли гастрольні маршрути „Чорнобривця“, одного з кращих самодіяльних ансамблів пісні і танцю Київщини — лауреата республіканської премії імені М.Островського.

    Назва ансамблю походить від назви квітки, оспіваної у піснях. Народні традиції визначають і репертуар «Чорнобривця».
    Кожна нова зустріч з ансамблем — то свято нашої духовності, нашої невмирущої української культури.

    В 1985 році в Миронівці був споруджений меморіальний комплекс до 40 — річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, який будували всі підприємства та організації міста. В центрі комплексу піднімається в небо облицьований мармуром шпиль до нього прикріплено бронзову стрічку з скульптурою воїна. Поруч — Вічний вогонь і плити з прізвищами тих, хто поліг захищаючи і визволяючи наше місто від ворогів, та загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни миронівчан.

    В 1997-1998 рр. вступив в дію сучасний зерновий елеватор по переробці білкових і олійних культур, який збудували по Проекту українсько-американсько-німецького центру агробізнесу АТ «Київ — Атлантик — Україна». Завдання цього елеватору переробляти сою, ріпак, інші бобові культури з тим, щоб виробляти для України протеїн. Фінансово — економічна криза торкнулася і мого міста, але жителі міста Миронівки сподіваються на краще життя та не втрачають оптимізму.

    Ответить

12. Трубільчиха перестань спамити!!!

    Ответить

13. САМ ТАКИЙ!!!!

    Ответить

14. Я тебе зарию гандона

    Ответить

15. Прочитала історію свого міста і стало на душі сумно,де все це поділося,те,що так тяжко відбудовували наші діди та батьки. Де заводи,підприємства та все інше,все пішло прахом і небуття. А ви тут сперечаєтесь невідомо з чого і за що

    Ответить

16. Та не все так погано в Миронівці, як тут пишуть. Нормальні сюди не пишуть, інколи читають і розуміють, що є в місті ідіоти і невдахи злобні. Але їх геть небагато. В середньому процент душевнохворих по Миронівці в рази менший ніж по всій Україні. Статистика надана психтерапевтом з ЦРЛ.

    Ответить

17. Товарищи члены Центрального Комитета

    и Центральной Контрольной комиссии!

    Как вы понимаете, созыв настоящего Пленума вызван ЧРЕЗВЫЧАЙНЫМИ ОБСТОЯТЕЛЬСТВАМИ, прежде всего принятием Окружным административным судом г.Киева решения от 16 декабря т.г. о прекращении деятельности Коммунистической партии Украины.

    Украинская Конституция, Кодекс административного судопроизводства не знают такой меры, как ПРЕКРАЩЕНИЕ деятельности политической партии.

    В соответствии со статьёй 37-й Основного Закона деятельность партии может быть ЗАПРЕЩЕНА лишь в судебном порядке по основаниям, перечень которых чётко и ИСЧЕРПЫВАЮЩЕ изложен в той же статье Конституции и не может быть расширен обычным законом.

    Следствием и судом за полтора с лишним года таких оснований не установлено. Тем не менее партия фактически запрещена, лишена возможности действовать легально. Решение принято во исполнение пресловутых законов о “декоммунизации”, которые:

    в правовом отношении являются не просто несостоятельными, а образцом правовой безграмотности и невежества, вопиющего пренебрежения законностью и правом;

    в политическом плане — злонамеренной попыткой еще больше раздуть антикоммунистическую истерию, не только стереть с политического поля Украины Коммунистическую партию, но и покончить с коммунистической идеологией, вдохновлявшей советских людей на выдающиеся свершения, в нарушение Конституции навязать нашему обществу нацистскую, человеконенавистническую идеологию, запугать любую оппозицию;

    в моральном плане — выражением безнравственности режима, утвердившегося после государственного переворота февраля 2014 года, стремящегося вычеркнуть из истории, из памяти нашего народа 70-летний, самый плодотворный — советский — период , режима, совершающего в год 70-летия Великой Победы надругательство над подвигом строителей нового мира, наших соотечественников, отстоявших честь, свободу и независимость нашей Родины в Великой Отечественной войне над фашистскими захватчиками.

    Понятно, что все это ставит партию в принципиально новые условия, что требует от нас определиться с тактикой действий в сложившейся обстановке.

    Ситуация опасно осложняется тем, что внешним силам и их сообщниками внутри партии предпринимается новая — третья за последние два года — попытка захватить руководство партией, а если не удастся — расколоть её. Сделано это в такой форме. В Центральный Комитет поступили заявления 19-ти членов ЦК и ЦКК, рекомендованных в их состав конференциями Запорожской, Луганской, Харьковской, Херсонской региональных партийных организаций, о выходе из состава высших руководящих органов Компартии Украины.

    Ещё до поступления в ЦК заявлений в средствах массовой информации (в частности, на фейсбуках бывшего первого секретаря Луганского обкома партии С. Килинкарова и бывшего главы администрации Януковича С.Левочкина) был опубликован некий «документ» без указания кем он принят.

    В нем говорится: “На основании Устава Компартии Украины п.3.32 и в связи с невозможностью влиять на ситуацию в партии, систематическим нарушением первым секретарём ЦК КПУ норм Устава партии, использование им своего положения для навязывания членам Президиума и ЦК партии неправомерных решений, жесткой расправой над партийными комитетами, инакомыслящими, подрывом единства партийных рядов и доведением ситуации в партии до раскола и хаоса, отозвать из состава ЦК и ЦКК представителей партийных комитетов”. Далее приводятся фамилии членов ЦК и ЦКК. Отмечается также, что ранее о выходе из состава руководящих органов КПУ заявили товарищи, рекомендованные Донецкой партийной организацией. Их фамилии не приводятся. Как выяснилось, с такой формулировкой было принято решение пленума Запорожского обкома партии. В других обкомах или не успели принять, или не посчитали нужным это сделать.

    Состоявшееся вчера по требованию Президиума ЦК рассмотрение заявления о выходе из руководящих органов партии трёх членов от Харьковской партийной организации на Пленуме обкома завершилось тем, что областной комитет потребовал от них продолжить работу в Центральном Комитете. Думаю, это о многом говорит.

    Разумеется, заявления о выходе из состава ЦК и ЦКК товарищей, избранных от партийных организаций крупных областей — сам по себе чрезвычайно тревожный факт.Но проблема не сводится к тому, быть или не быть им в составе высших руководящих партийных органов.

    В ПОЛИТИЧЕСКОМ ПЛАНЕ СИТУАЦИЯ НАМНОГО БОЛЕЕ СЕРЬЁЗНАЯ.

    Коллективным выходом из состава ЦК и ЦКК заявители, по существу, выразили НЕДОВЕРИЕ не только первому секретарю и Президиуму ЦК, но и ВСЕМУ СОСТАВУ ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМИТЕТА.

    Иными словами, речь идёт об открытом противопоставлении и НЕПОДЧИНЕНИИ РУКОВОДИТЕЛЕЙ РЯДА РЕГИОНАЛЬНЫХ ПАРТИЙНЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ ВЫСШЕМУ ОРГАНУ КОМПАРТИИ УКРАИНЫ, то-есть по сути О НАМЕРЕНИИ ВЫВЕСТИ ИХ ИЗ ЕЁ СОСТАВА.

    А это — не что иное, как РЕАЛЬНАЯ УГРОЗА РАСКОЛА. Раскола, совершаемого в самое трудное для партии время -КОГДА в суде решался ВОПРОС О ЗАПРЕЩЕНИИ ЕЁ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ.

    Задумывались ли товарищи о последствиях своего поступка, когда отваживались на такой шаг?

    Принимая решение о созыве настоящего Пленума, Президиумы ЦК и ЦКК исходили из того, что, с учётом указанных обстоятельств, мы должны РАССМОТРЕТЬ В ЦЕЛОМ СИТУАЦИЮ, сложившуюся вследствие этого демарша в партии и вокруг неё.

    В качестве ЕДИНСТВЕННОГО основания для выхода из состава ЦК и ЦКК заявителями выдвинуты обвинения лично в мой адрес. Они не касаются моей политической позиции, а сводятся к личностным качествам и поведению. Вся моя деятельность на виду у партии и общества, и члены Центрального Комитета, Центральной Контрольной Комиссии имеют полную возможность ВЫСКАЗАТЬСЯ РО ЭТОМУ ПОВОЛУ, а также определиться, КАК БЫТЬ В УСЛОВИЯХ, КОГДА ПРЕДСТАВИТЕЛИ РЯДА ПАРТИЙНЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ, ФАКТИЧЕСКИ ЗАЯВИЛИ О НЕЖЕЛАНИИ ПОДЧИНЯТЬСЯ ИЗБРАННОМУ СЪЕЗДОМ ЦК.

    При ознакомлении с поступившими заявлениями обращает на себя внимание то, что по тексту все они являются идентичными, составлены по одному шаблону, то-есть заранее согласованными. А это свидетельствует о предварительном СГОВОРЕ, то-есть о групповщине.

    Во-вторых, в заявлениях ОБХОДЯТСЯ МОЛЧАНИЕМ ПОЛИТИЧЕСКИЕ ОБСТОЯТЕЛЬСТВА, ПРИВЕДШИЕ К КРИЗИСУ В ПАРТИИ, а именно: действия группы интриганов, входивших в состав её руководящих органов, являвшихся членами нашей фракции в Верховной Раде Украины и вышедших из неё, что повлекло за собой тяжелейшие последствия: неконституционный разгон фракции и начало широкомасштабного преследования Компартии.

    Это было партии ПРЕДАТЕЛЬСКИМ УДАРОМ В СПИНУ, ПЕРВЫМ ШАГОМ в реализации плана неонацистского режима по вытеснению её с политической арены.

    Центральный Комитет, партийные организации дали принципиальную оценку действиям предателей. Но смута в партийных рядах была посеяна.

    К слову, за принятые тогда меры в отношении раскольников голосовали и нынешние инспираторы конфликта. Некоторые даже гневно и публично открещивались от их демарша. Теперь же они считают решения в отношении перебежчиков-ренегатов “расправой”, фактически стремятся оправдать их предательские действия. Если это не двурушничество, то как иначе расценить такое поведение?

    ПАРТИЯ ВЫСТОЯЛА, уничтожить её не удалось. Тогда была введена в действие ВТОРАЯ ЧАСТЬ ПЛАНА. Как вы помните, на Пленуме ЦК, состоявшемся в конце прошлого года, была сделана новая ПОПЫТКА ЗАХВАТИТЬ – под предлогом “обновления ” — РУКОВОДСТВО ПАРТИЕЙ, её организационные структуры, служебные помещения, имущество, созданный за последние годы мощный информационный ресурс, ПЕРЕСМОТРЕТЬ, ревизовать ИДЕОЛОГИЧЕСКИЕ УСТАНОВКИ И ЦЕЛИ, подчинить деятельность партии интересам олигархов, оставив за ней — на какое-то время – название «коммунистическая».

    В буржуазных средствах массовой информации появлялись и лукавые, якобы доброжелательные, заявления раскольников о необходимости “обновлении руководства партии, изменения некоторых её политических позиций” как условии возможного их “возвращения в партию”, и развёрнутые, с претензией на теорию, характеристики облика, который, по их мнению, должна приобрести “обновлённая” КПУ. Откровенно говорилось о “создании левоцентристской (некоммунистической) идеологии”, возможности сформирования условиях буржуазного строя “системы отношений по принципу справедливого доступа к этим ресурсам абсолютно всех граждан, независимо от происхождения или социального статуса”, когда бы у каждого была бы “возможность реализовать свой потенциал”, “общество научилось бы уважать успех, а успешные люди априори понимали бы и исполняли свой гражданский долг, заключающийся в социальной ответственности капитала. Тогда все происходило бы по принципу: в обществе, в котором процветают закон и мораль, стыдно быть бедным, а в обществе с беззаконием и аморальностью – стыдно быть богатым”. Вряд ли есть необходимость доказывать, что такие взгляды, которые новоявленные “теоретики” ” пытались, по их словам, донести до коллег по фракции и её руководства, но, естественно, не были поддержаны высшим руководством партии”, НЕ ИМЕЮТ НИЧЕГО ОБЩЕГО С КЛАССОВЫМ, МАРКСИСТСКО-ЛЕНИНСКИМ ПОДХОДОМ, с принципиальными основами нашей партии.

    Пути реализации этого плана обсуждались на закрытых групповых сходках, налаживались связи с другими ренегатами и “денежными мешками”.

    Один из идеологов раскольников открыто заявлял, что “без помощи олигархов ни одна политическая партия не выживет”.

    Сорок девятый съезд Компартии Украины дал этим поползновениям должную оценку и потребовал от Центрального Комитета, региональных и местных партийных органов постоянно отслеживать развитие политической обстановки и, придерживаясь действующего законодательства, оперативно принимать меры для сохранения в боеспособном состоянии партийных структур и кадров, укрепления во всех звеньях дисциплины и высокой ответственности.

    К сожалению, из требований съезда не всеми партийными комитетами были сделаны необходимые выводы. Более того, некоторые обкомы, их руководители встали на путь ДЕМОНСТРАТИВНОГО ОТКАЗА ОТ ВЫПОЛНЕНИЯ требований Центрального Комитета, Президиума ЦК по важным, принципиальным вопросам.

    Это особенно проявилось во время недавно состоявшихся ВЫБОРОВ ОРГАНОВ МЕСТНОГО САМОУПРАВЛЕНИЯ. На предыдущем Пленуме была дана оценка свершившимся фактам. Как вы помните, Запорожский обком решением бюро отказался выполнять рекомендацию Президиума ЦК об участии нашей партии в выборах под брендом “Новой державы” (в связи с тем, что Минюст незаконно не допустил Компартию к участию в избирательной кампании).

    Коммунистов областной организации понудили выступить в поддержку созданной олигархами партии “Наш край”.

    В Херсонской области, где ранее произошёл раскол областной парторганизации, значительная часть партийных комитетов по решению сепаратного «собрания актива», состоявшегося в Каховке, по докладу члена ЦК т. Самойлик Е.С. “встала под знамёна” так называемого “Союза левых сил”, лидеры которого занимают откровенно антикоммунистическую позицию.

    К слову, в письмах, рассылаемых организаторами этой затеи, особо отмечается, что “все участники избирательного процесса получили за участие в выборах материальное вознаграждение” (от кого?). Вряд ли есть необходимость комментировать это обстоятельство.

    Как вы помните, часть членов Центрального Комитета от Запорожской, Луганской, Херсонской областей на предыдущем Пленуме не только не приняла участия в голосовании, когда решался вопрос о мерах по отношению к тем, кто грубо нарушает партийную дисциплину, но и вызывающе покинула Пленум.

    Теперь становится очевидным, что демарш планировался заранее. Речь идёт о ТРЕТЬЕМ УДАРЕ ПО НАШЕЙ ПАРТИИ, цель которого — если не устроить, то расколоть её и обескровить. Это полностью отвечает замыслам и планам правящего режима –выразителей интересов компрадорского олигархического капитала и самых реакционных национал-радикальных, неофашистских кругов.

    Не случайно его организаторы НИ РАЗУ, НИ НА ПАРТИЙНОМ СЪЕЗДЕ, НИ НА ПЛЕНУМАХ ЦК, НЕ ВЫСКАЗАЛИ СВОЕГО ОТНОШЕНИЯ К РАСКОЛЬНИКАМ. Не случайно в своих (под копирку написанных) заявлениях, они ни словом не обмолвились о том, в каком положении находится наша партия, какие серьёзные угрозы стоят перед ней.

    Есть все основания утверждать: НЕ ЗАБОТОЙ О ПАРТИИ, НЕ О ЕЁ СОХРАНЕНИИ И УКРЕПЛЕНИИ ПЕКУТСЯ ОРГАНИЗАТОРЫ ЭТОЙ АНТИПАРТИЙНОЙ ЗАТЕИ.

    Президиум ЦК на совместном заседании с членами Президиума ЦКК 15 декабря 2015 года обстоятельно рассмотрел ситуацию, сложившуюся в связи с действиями группы членов ЦК и ЦКК, создавшими угрозу раскола партии и даже её уничтожения.

    При этом отмечалось, что было допущено немало ошибок — и в тактике, и в решении кадровых вопросов, что в условиях террористической неонацистской диктатуры привело к существенному ослаблению партийного влияния в обществе. Положение требует глубокого, всестороннего анализа и практических выводов, но не может служить основанием для антипартийных, раскольнических действий.

    СЕГОДНЯ ГЛАВНАЯ НАША ЗАБОТА — отстаивая честное имя нашей партии, её право на свободную, легальную деятельность, ПРЕДОТВРАТИТЬ РАСКОЛ, сохранить и укрепить позиции коммунистов в рабочей среде, среди молодёжи, различных отрядов интеллигенции. И об этом прежде всего должны мы думать.

    Что касается заявлений, поступивших в ЦК, то решение должно зависеть от того, как товарищи поведут себя, осознают ли они тяжесть своих действий, создавших угрозу существованию партии. Предыдущий Пленум давал им шанс.

    Судя по фактам, не все воспользовались им. Сегодняшний Пленум – последняя возможность.

    Действовать мы должны в строгом соответствии с нашим партийным Уставом, с учётом того, как решались такие вопросы в большевистской партии.

    Думаю, уместно вспомнить ситуацию, сложившуюся ко времени проведения X съезда РКП(б), — это был март 1921 года. Тогда партии пришлось вести непримиримую борьбу за сохранение её единства, против “рабочей оппозиции”, “демократических централистов” и “левых коммунистов”. Главный удар В.И.Ленин направлял против троцкистов как основной силы антипартийных группировок, которые вели дело к расколу партии. Их действия, говорил Владимир Ильич, представляли опасность больше деникинской. По его предложению съезд принял очень важную РЕЗОЛЮЦИЮ — “О ЕДИНСТВЕ ПАРТИИ”.

    Им был сформулирован знаменитый 7-й пункт этой Резолюции, который звучит так: ” Чтобы осуществить строгую дисциплину внутри партии… и добиться наибольшего единства при устранении всякой фракционности, съезд даёт Центральному Комитету полномочие применять в случаях нарушения дисциплины или возрождения или допущения фракционности все меры вплоть до исключения из партии, а по отношению к членам. ЦК перевод их в кандидаты и даже, как крайнюю меру, исключение из партии.

    Условием применения к членам ЦК, кандидатам в ЦК и членам Контрольной комиссии такой крайней меры должен быть созыв пленума ЦК с приглашением всех кандидатов в ЦК и всех членов Контрольной комиссии.

    Если такое общее собрание наиболее ответственных руководителей партии двумя третями голосов признает необходимым перевод члена ЦК в кандидаты или исключение из партии, то такая мера должна быть осуществлена немедленно”.

    Наш Устав предоставляет Центральному Комитету такую возможность.

    Ситуация для партии тяжелейшая. Режим свирепствует, морально и физически преследует наших товарищей. Действия и поступки каждого из нас – это «проверка на дорогах», проверка истинности наших убеждений и готовности бороться за будущее партии, за будущее трудового народа, за будущее страны. Но, как показывает время, одни ищут пути, методы, механизмы достижения победы, другие ищут «политические кусты» и оправдания своих предательских действий.

    У меня в руках письмо нашего товарища Сергея Ткаченко – секретаря Днепроздержинского горкома КПУ, который по сфабрикованным обвинениям более года томится в застенках режима. Письмо, в котором Сергей Ткаченко обращается к нам, членам ЦК и ЦКК, ко всем коммунистам, призывая не допустить раскола, не сдаваться, не опускать руки, не отсиживаться в кустах. Вот, что он пишет.

    Письмо из застенков: «Я верю в нашу победу»:

    «Подконтрольный украинской власти Окружной административный суд Киева 16 декабря 2015 г. запретил нашу Коммунистическую партию Украины. Это уже второй запрет партии с 1991 года. Спасибо антинародной власти за признание, т.к. запрет – это лучшая характеристика, которую они могли нам дать.

    Партию коммунистов запрещают именно потому, что ее боится антинародная власть. Боится животным страхом. Боится своим классовым буржуйским нутром. Мы говорим правду людям. Открываем людям глаза. Поэтому членов партии, а также наших беспартийных сторонников сажают в тюрьмы по сфабрикованным делам.

    Власть говорит о демократии, о свободе слова и прочих великих вещах, но при этом позорно запрещает КПУ – одну из самых известных партий в Украине. Пусть беснуются в наивной надежде, что «призрак коммунизма» не постучит к ним в дверь.

    Я призываю всех коммунистов, всех сочувствующих нашей партии не опускать руки, а теснее сомкнуть ряды и продолжать борьбу с режимом. Власть может нас запрещать, преследовать, сажать в тюрьмы, но мы ни в коем случае не должны сдаваться. Потому что мы – коммунисты! И это высокое звание уже подразумевает борьбу. Будем бороться в любых условиях. Даже если в наших организациях останется один человек – нужно продолжать борьбу. И один в поле бывает воин.

    Я сейчас сижу в тюрьме, но не унываю. Я знаю, что на воле есть вы – мои надежные товарищи, которые не опускают руки, а работают над укреплением партии. Я как никогда верю в нашу победу. И мы неизбежно победим!

    Сергей Ткаченко,

    секретарь Днепродзержинского горкома КПУ, политзаключенный».

    Не предопределяя содержание предстоящей дискуссии – да и нужна ли она сегодня, после судебного решения? – позвольте высказать несколько общих замечаний и поставить ряд вопросов. Почему внутрипартийной деятельностью ее инспираторы занялись после того, как перестали быть народными депутатами?

    Что мешало членам Президиума ЦК выражать и отстаивать свою позицию раньше? Почему это «вдруг» у них взяли верх индивидуальные и групповые интересы, причем вовсе не идеологические, а главным образом бизнесовые, карьерные, властные, земляческие, родственные? Разве порядочно призывать к соблюдению Устава КПУ других, грубо попирая его самими? С каких пор принципом демократического централизма стало подчинение большинства явному меньшинству? Наконец, почему внутрипартийный конфликт происходит в верхушечном кругу партийных деятелей нескольких юго-восточных областей, которые в предыдущий либерально-буржуазный период пребывали не в худших условиях?!

    Прошу честно дать на них ответы, для чего отвлечься от субъективности (индивидуальных симпатий и антипатий), частностей, зашоренности и мелочности, руководствуясь мыслью о сохранении и будущем партии, как и подобает зрелым коммунистам, высоконравственным политикам-марксистам.

    Что касается наших первоочерёдных задач, то перечень их выстраивается так.

    Прежде всего мы должны продолжить усилия, использовать все правовые и политические возможности, вплоть до обращения в Европейский суд по правам человека, с тем, чтобы добиться отмены позорного, антиконституционного решения о прекращении деятельности нашей партии.

    Это решение резко негативно воспринято демократической общественности не только в Украине, но и в других странах. Приведу только один пример. Директор известной правозащитной организации Amnesty International в Европе и Центральной Азии Джон Далхусен, ознакомившись, в частности, сказал: “Заборона Комуністичної партіі Украіни запровадила небезпечний експеримент. Цей крок відкидає Україну назад на її шляху до реформування та поваги до прав людини…

    Минулого року українська влада також намагалася заборонити Комуністичну партію. Незабаром після закінчення подій Євромандану на початку 2014 року Комуністичну партію було звинувачено у фінансуванні проросійських сепаратистів на сході Украіни. Служба безпеки Кераіна заявила, що надала необхідні докази Міністерству юстиції,яке пізніше подало позов про заборони Комуністичної партіі у липні 2004 року.

    Процес за цим позовом так і не було розпочато, оскільки суддя відмовився вести справу через тиск з боку влади, представники якої здійснили обшук у його офісі та вилучили матеріали даної справи”.

    Тем не менее судью ЗАСТАВИЛИ вести процесс. Могли он в таких условиях принять иное решение?

    Обращает на себя внимание и такое обстоятельство. Венецианская комиссия, на которую мало не молятся в Украине, в заключении на аналогичное решение молдавских властей в отношении Компартии указала на его незаконность, несоответствие Европейским стандартам в области свободы объединений, разработанных в прецедентном праве Европейского суда по правам человека, что вынудило власти этой страны отменить запрет Компартии.

    Наш же суд записал в своём решении, что вывод Венецианской комиссии не может считаться источником права. Не является ли выражением маразма такая позиция?

    В заявлении одного из руководителей Amnesty International (к слову, организации, которую нельзя заподозрить в симпатиях к коммунистам) также говорится: “Дії української влади щодо заборони використання радянської символіки виключно черезііназву та використання радянської символіки порушує право на свободу самовираження та об”єднання та встановлює небезпечний прецедент для українського політичного життя. У 2015 році серія політично вмотивованих вбивств лишається нерозкритою, а журналісти та ЗМІ, що критикували рішення влади, переслідуються”.

    Все это надо использовать в работе с людьми. Общественность должна знать правду.

    Мы должны все сделать для сохранения в боеспособном состоянии потенциала нашей партии. Сложившаяся обстановка требует от сторонников коммунистической идеи выдержки, собранности, решительности и умения отстаивать свои убеждения, идеи социальной справедливости, организовать трудящихся на борьбу за свои классовые интересы, использовать различные формы работы в массах, как это делали большевики-ленинцы. В сложившейся обстановке следует активизировать формирование общественной организации “Левый марш” с целью сохранения нашего кадрового потенциала, обеспечения легального участия в политической жизни страны.

    От имени нашего Пленума позвольте выразить благодарность всем братским партиям, демократическим организациям, зарубежным юристам за солидарность, поддержку и помощь в трудную для нас минуту. Отдельно выражаю благодарность и признательность за содействие и поддержку нашим коллегам из ЦК КПРФ и лично Геннадию Андреевичу Зюганову.

    И в заключение, Венецианская комиссия признала, что так называемые законы о декоммунизации не соответствуют Конституции Украины и нормам международного права, а запрет Компартии является вопиющим нарушением прав и свобод человека.

    Уважаемые товарищи!

    Ответить

18. ви всі дибіли.

    Ответить

19. О! ДА! ТУТ !

    Ответить

20. Ти в курсах що твоя Аня пойобується з мебельщіком з Бецика? Туєбень

    Ответить

21. Він в курсі, він знімає на фото їхні оргії))

    Ответить

22. Слухай красавчик! Яка витримка у Миколки))) Знімати на фото мінет з піруетом))))

    Ответить

23. закрили амбулаторію біля автостанції. кажуть що горкуша хоче прихватізірувать хто-шо чув?

    Ответить

24. Гаркуша траха тьолу Леську,А в супруги благой РАК.МОЛОДА ВЖЕ НА ПОДХВАТИ!!!ГОРОДИТЬ СТАВОК НА САХАРНОМУ ЩО НЕ РИБАЛИТИ.ЬИ ГАРКУША ЗВАРИ КРАЩЕ ОГРАДКУ ПРО ЗАПАС НА ВСЯК ПОТРЕБУ.

    Ответить

25. Гаркуша траха тьолу Леську,А в супруги благой РАК.МОЛОДА ВЖЕ НА ПОДХВАТИ!!!ГОРОДИТЬ СТАВОК НА САХАРНОМУ ЩО НЕ РИБАЛИТИ.ЬИ ГАРКУША ЗВАРИ КРАЩЕ ОГРАДКУ ПРО ЗАПАС НА ВСЯК ПОТРЕБУ.

    Ответить

26. Гаркуша траха тьолу Леську,А в супруги благой РАК.МОЛОДА ВЖЕ НА ПОДХВАТИ!!!ГОРОДИТЬ СТАВОК НА САХАРНОМУ ЩО НЕ РИБАЛИТИ.ЬИ ГАРКУША ЗВАРИ КРАЩЕ ОГРАДКУ ПРО ЗАПАС НА ВСЯК ПОТРЕБУ.

    Ответить

27. Горкушка давно по йебалу просить.Ворюга.

    Ответить

28. — А ти знаєш, — Гнат питає в родича Тимошки, —
    Що у Києві на стінах почепили дошки
    “В цім будинку жив художник”,
    “В цьому жив письменник”?
    А ось я живу на світі, скромний Гнат Вареник,
    Одинокий, нежонатий, вигнав жінку з дому
    І виплачую проценти синові малому…
    А коли засну навіки у сирій могилі,
    Чи напишуть щось на хаті друзі мої милі?
    — Не журись, — сказав Тимошка і утішив Гната:
    Ми напишем на фанері: “Продається хата”.

    Ответить

29. Колима… Тридцять сьомий…
    На завісах замки.
    Віє холод і ціде його в решето
    Ще не мрець: напівкволий.
    За стіною ж вовки.
    Він ще чує, хрипить у рядно.
    Захотіли м’ясця, темні діти землі?
    Ні, не дамся: занадто терпів.
    Де ж господар, що щедро залишив мені
    Своїх діток, зубатих синів
    Знов захрип чи заплакав? Невже то сльоза?
    І не встигла покинуть глибин
    Затремтіла і боляче так запекла
    Та й розбилась, прощаючись з ним.
    — Де ж ті сльози? — воздалось – В якому краю
    Ну а зовні завило, вожак загарчав.
    — Що не вірите, кляті, що й досі живу
    Українець вовкам відказав
    І, притихши, подався у роздум важкий
    Як би нічку прожить, перебути біду
    Адже цельсій, підступний, пекельний такий,
    Заведе й не поверне із мертвого сну.
    Враз полізли тривоги, руйнуючи все.
    Без вагань і ідей заглянув в простоту
    О надія! Вона і безкрилих несе.
    Та невже поталанить і я долечу?
    І на цьому підвівся, хоч сили малі.
    Вирвав дошку поблизу в гнилому кутку
    Перед себе прокинув старі сухарі
    Та й просунув в щілини з ганчірки петлю
    Зачаївся, щодуху мотузку тримав
    Не в своїх шкуро — сірих руках
    Прислухався і так божевільно чекав
    Що почало ввижатись у снах
    „Не засни!” — підсвідомість ввімкнула його.
    І за мить над гулагом почулось виття
    Щось так тихо підкралось і снігом гребло.
    Й несподівано враз затягнулась петля.
    Зшаленіло зірвався, немов народивсь,
    І водночас неначе прощався з життям
    Час урвався. Навіщо ж тоді він моливсь?
    Аби пеклом безкраїм пройти навмання?
    А воно ж лютувало у тій темноті
    Скаженіло, перевертнем всюди кидало
    Ноги в вовну безжально давили німі
    Так, що те душогубство харчанням урвало
    Й ним приборкане тихо до долу лягло,
    Покидаючи вічність, частково прожиту.
    Серце вовче навіки уже відгуло,
    А вигнанця серденько стискалось від крику:
    „Це, мов казка, яку мені мати давно
    Ще в дитинстві про вепрів скажених казали.
    Але це і не вепр, а дідькове зло,
    Яке моїх братів із могил розривали.”
    Так! Не вірив собі і про себе казав
    Цей звуглілий від щастя. Яке його щастя?
    В тридцять третьому батька, братів поховав
    І від матері гайда в сніги колимчасті
    Не сказавши ні слова, полишивши біль,
    І дівча синьооке, і мрії, надії.
    А на кого ж тоді виглядать звідусіль,
    Коли милого землі сховають чужії?
    А тим часом – один, і загублений страх
    Він його подолав. Це відбулось таки!
    Ще недавно та іскра жевріла в очах
    А тепер вона здатна топити сніги
    Підхопився: в запалі часу не втрачав,
    Відшукав ще прихований ніж в давнину,
    Черепок, із якого гидоту ковтав,
    Та підсунув його під важку звірину
    Заіржавлене лезо в горлянку вп’ялось
    Й без надмірних зусиль розпороло її.
    Струмком крові довкола усе залилось,
    Наповняючи посуд блаженням своїм
    Й теплотою подало червоних тілець,
    Задурманило розум немов би вином
    О пробач мені Боже! Всевишній Отець!
    За з’єднання душі із слугою вовком
    О пробач мені Земле! Мати пробач!
    Все прохав до нестями, а після зробив:
    У долонях підніс звірини свіжу кров
    І в уста вічно спраглі її нахилив.
    О тривав той бенкет невідомо чи день
    Чи покірно застелену зорями ніч.
    Без жироти, без ґвалту і диких пісень,
    Без гріховної втіхи продажних облич
    Так невже це бенкет і тим більше гульня?!
    Так! Для в’язня такого це ліпше того.
    На той час — то повітря, дилема життя,
    Русло сили, яке піднімає чоло.
    Справді, щастя підпало і вижив тому,
    Немов свій серед тих по вербованих псів
    Залишався все ж вірний, мав вдачу лиху
    На призначені кроки розписаних днів.
    … … … …
    Сорок тисяч лісів, сорок тисяч боліт
    Непролазних проліз і землі поклонився.
    Перш за все, що побачив барвіночка цвіт
    Занепавшу хатину, в якій народився.
    Але більш здивувавсь, бо не вийшов ніхто:
    Двері міцно заперті були на замок.
    Підійшов, заглянув у старече вікно —
    З темноти проглядався старий образок
    Враз уяву його понесло по світах,
    Страхітлива картина на серце лягла:
    У гнилому болоті, в заметі, десь там,
    Якби знав, то навіки б залишив ім’я.
    — Рідна матір моя! Чом полишили ви,
    Чом серденьку своєму не дали спокою?
    Не сховали його від лихої біди?
    Я так довго чекав, а тепер сиротою
    По цім світі блукать без розради й тепла
    І без ваших очей, які тугу знімають.
    Чом невдячних синів із родини-гнізда
    З-під батьківських обійм у кайдани вдягають?
    Звинуватив себе. І на скронях його
    Білим інеєм випала юнь-сивина,
    Сам того не хотів, але горе пекло,
    Ще до того спаливши чимало єства
    Що тепер? Усе схоже на зговір віків
    І не встигнеш дихнути, як слідом по тебе
    Утікай, захлинайся від крові дідів,
    Не мене, доведуть задарма без потреби
    Як задумаєш греблею стати тримайсь
    Повінь гір не зрівняється з тим, що побачиш
    Хтось підкаже: “Здавайся!” — Не смій!
    Не здавайсь,
    Бо про тебе вже дбають і певно бояться.
    А чи вартою є безрозмірна ціна
    За непослух. А брат не послухався мало.
    Проти течії важко гребти без весла
    А якщо за весло служить воля і драма?!
    Зупинився, подумав: чи є, що втрачать?
    За неспокоєм спокій навряд-бо прийде
    Все одно не підкорять, не прийдуть повчать,
    Зазіхати на рідне близьке і святе.
    Вибір зроблено. Тільки не ним, а тоді
    В час, коли закладалися гени народу,
    За всіляку ціну крізь горнило борні
    Пронести оберіг рівноправного роду.
    Не під ними пішов, а на днище заліг.
    Сумував, був зациклений в власних тривогах —
    Чи прийдеться ступити на батьків поріг,
    Чи за вітром понестись по різних дорогах.
    Так, від тину до тину, невдаха ходив,
    Без користі вдивлявся в засмучені лиця,
    А вони лиш впечуть, та пусте пережив
    Бо як радість – всміхнеться бува молодиця.
    Сам із виду нічого, орел на лиці,
    А із боку, у парубки навіть годиться
    То й не диво, коли усміхнеться йому
    Гонорова, прекрасна, — відверто левиця
    Мов з любові, здавалось… Не вірив і край!
    Обійшла стороною і серце розбила.
    Не здогнати її, не сказати віддай,
    Адже мила так палко і ніжно любила.
    І не так, як ось ці, що справляють нужду,
    Хоча в’язень на рівні із ними, від тоді…
    Але світ не повірить і варто йому
    Ухилитись від пестощів в царстві убогім.
    Бо ж не знає напевне чи є серед них
    Сиротина-дівчина, яка помарніла.
    Присягала на вірність в саду, перед тим,
    Та, невдовзі, роса її личко омила,
    Глибиною ярів по серденьку пройшла
    Нагорнула, чимало старих верболозів.
    Для можливого горя серденька нема,
    Не витримує, певно, воно вже не в змозі
    Подолати гіркоту, затримати плин
    Аби хоч розібратися, що і до чого
    Не втопитись у бруді багатих вітрин,
    Не замекать вівцею в отарі лихого.
    Без образи, забути на мить чи на дві,
    Прокаженим відбитись аби врятувати,
    Загрібаючи попіл. ховати сліди,
    Та ярмо споконвічне з рубців витягати,
    Що так в’їлось ,немов би, сама чортівня
    Під ярмом тим орала до скону і згину,
    І благала смоли і молила Отця
    Скоротити, відбавити муки годину,
    Яка вкрай затягнулась і в кістку врослась,
    Що крізь діри проходячи штучні заслони,
    Запитаєш себе: „Мені воля далась ?
    А навіщо повсюди блокади, кордони.”
    Та забігав очима по різних кутах
    Ненароком поглянув в безкрайні вершини:
    Все сліпило й котилось по сірих дахах
    Набираючи краплі, малі горошини,
    Так зухвало, іскристим промінням з небес,
    А у них така легкість й просторість польоту
    Мов у казці. -А скільки у казці чудес?
    Кожна казка то доля і тільки від злету
    Чим по — більше набрати в долоні жаги
    І пірнувши в глибини, по жилах пронести,
    Та ламати до крові старі ланцюги.
    Таким чином, зростають духовні протести.
    Їх багато, а він, як билина один
    У ганчір’ї собачому, бруді їдкому,
    Не від того, що просто не має води,
    А від того, що хліб заробляв у вибої.
    Під землею завчасно таки побував:
    Справжнє пекло. І ти і твої побратими,
    А хвостатий, смоли не жалів, видавав,
    Наковтався до бісу, таки, до могили.
    Й хробакам ненаситним дістанеться ще
    В вільних грудях, тієї зарази.
    То подасть у боку, а то знову стрікне,
    Похитнувся, ледь встояв, відразу
    Зашуміло у скронях, огнем запекло,
    Небозвід закрутило, мов дзиґу.
    Небо сірим здалося, і в нім щось було,
    Так, це тіні принесли відлигу —
    І повсюди вони, дивовижні птахи
    Пам’ятають ще рід мій прадавній,
    Все гортають крильми сивини сторінки
    І по ходу записують ранні
    „Задля чого — одразу питає себе
    На голоту папір витрачати ?
    Гай, вороння! Куди тебе знову несе ?
    І в цей раз, ти тіка від зізнання”.
    Далеченько таки, все ж почуло воно
    Та зуміло у слід закричати
    Вперемішку „Кар – Кар”, з тихим дзвоном було
    Під який поминали солдата.
    Не вернувся, зіграв свою роль у житті.
    У великій, трагічній, жорстокій,
    Не дописаній п’єсі, потрібні кістки,
    На кістках побудований спокій
    І заспівано тихо, аж чути сюди
    Долинають із пагорба співи церковні
    А народу то тьма, то ж чи вдасться пройти,
    — Запекти свої рани духовні?
    Пощастило. Потрапив у спокій і гул:
    Храм усе протилежне єднає в одному.
    Він звертався, молився, а згодом збагнув,
    Що шукає підтримку у Бога,
    У святому письмі і у дійстві святих,
    У гармонії з духом всесвітнім,
    У молитвах відкритих й напрочуд простих,
    Які зміцнюють й роблять помітним
    Непомітне, але найцінніше завжди,
    Особливо, у час перетворень,
    В спрагу віри, коли помера без води,
    Як без соку, і висохлий корінь
    Через зовсім малу у камінні діру
    Прагне знову відчути вологу,
    Напоїти плоди, укріпити стебло,
    Лише задля продовження роду.
    Так і там, де христились, а поряд дивак
    Переходив із ліва на право,
    Бив поклони, й поволі, з свічками в руках,
    По одній розставляв де попало
    За усіх убієнних на грішній землі,
    Що за правду боролись, але не дожили (у мирі)
    За могили в степу і в промерзлій тайзі,
    Які фабрика смерті без спину плодила
    За справедливість, яка на кінець
    Хоча лиш одному, та все ж, подарила:
    Пускала у спину легкий вітерець,
    Мить наближала, по рейкам котила…
    «Залізні дракони» лишали сліди.
    Одні віддалялись, одні наближались,
    За обрієм прудко ховали сліди,
    Та грізно з-за обрію знову з’являлись,
    І так, неприборканно, гнались вперед
    До пункту, щоб повні набрати вагони
    Людських авантюрно-відважних тілець
    І гнатись із ними у вічні полони
    Потреб та бажань, і навіть страхів,
    А як же без них, ніде не проходить
    Зі страхом ішов, по пероні летів
    Хтось поглядом грізним по ньому проводить,
    Принаймні здалося. Злякався, чи що?
    З-під лоба навколо усе обдивився,
    Але в тім краю щось знайоме було.
    Пригледів, можливо, таки помилився.
    Впізнав… У цивільному, як в прикритті
    Ховалось створіння, гріхом оповите.
    Вбачаючи горе в його відбутті,
    Хотілось сказати, хотілось спинити…
    Нагода і фарт, і погляду стан:
    Зустрілись на станції кривдник і біль
    Хто перший пропаде, а хто буде пан?
    Яким же словечко – їдке наче сіль.
    Розгублений в позі катюга завмер.
    Огранений „в’язень” вперед крокував,
    А кат ще при комі очиці продер
    І тихо-помалу назад відступав.
    „Бачиш кате, колись ти по мені ходив
    Та нацьковував вміло покірно-ламких.
    Я для тебе всього лиш був табірний пил,
    Але я не зносився, я гірше – прилип,
    Бо був тінню тобі, і у слід заглядав…”
    Лише встигнув сказати, як свист, загуло:
    Кат у бік відступавши у прірву упав
    І драконом величним кістяк замело.
    Дивний збіг. І від тоді, не бачив ніхто
    Ні його, а ні схожих на нього братів
    Хто раніше, хто після. А сліз – о-го-го!
    І заспівано було у храмі вогнів,
    І палали ті храми червоним-червоним,
    І приходили люди, і здіймали нові,
    За впокій і за спомин, знищених, спомин.
    І ховали в долонях з руїни свічу
    В знак, про пам’ять і шану борцеві
    В знак, про долю Вкраїнську, долю свою
    Й невід’ємне майбутнє без неї.

    Ответить

30. Колима… Тридцять сьомий…
    На завісах замки.
    Віє холод і ціде його в решето
    Ще не мрець: напівкволий.
    За стіною ж вовки.
    Він ще чує, хрипить у рядно.
    Захотіли м’ясця, темні діти землі?
    Ні, не дамся: занадто терпів.
    Де ж господар, що щедро залишив мені
    Своїх діток, зубатих синів
    Знов захрип чи заплакав? Невже то сльоза?
    І не встигла покинуть глибин
    Затремтіла і боляче так запекла
    Та й розбилась, прощаючись з ним.
    — Де ж ті сльози? — воздалось – В якому краю
    Ну а зовні завило, вожак загарчав.
    — Що не вірите, кляті, що й досі живу
    Українець вовкам відказав
    І, притихши, подався у роздум важкий
    Як би нічку прожить, перебути біду
    Адже цельсій, підступний, пекельний такий,
    Заведе й не поверне із мертвого сну.
    Враз полізли тривоги, руйнуючи все.
    Без вагань і ідей заглянув в простоту
    О надія! Вона і безкрилих несе.
    Та невже поталанить і я долечу?
    І на цьому підвівся, хоч сили малі.
    Вирвав дошку поблизу в гнилому кутку
    Перед себе прокинув старі сухарі
    Та й просунув в щілини з ганчірки петлю
    Зачаївся, щодуху мотузку тримав
    Не в своїх шкуро — сірих руках
    Прислухався і так божевільно чекав
    Що почало ввижатись у снах
    „Не засни!” — підсвідомість ввімкнула його.
    І за мить над гулагом почулось виття
    Щось так тихо підкралось і снігом гребло.
    Й несподівано враз затягнулась петля.
    Зшаленіло зірвався, немов народивсь,
    І водночас неначе прощався з життям
    Час урвався. Навіщо ж тоді він моливсь?
    Аби пеклом безкраїм пройти навмання?
    А воно ж лютувало у тій темноті
    Скаженіло, перевертнем всюди кидало
    Ноги в вовну безжально давили німі
    Так, що те душогубство харчанням урвало
    Й ним приборкане тихо до долу лягло,
    Покидаючи вічність, частково прожиту.
    Серце вовче навіки уже відгуло,
    А вигнанця серденько стискалось від крику:
    „Це, мов казка, яку мені мати давно
    Ще в дитинстві про вепрів скажених казали.
    Але це і не вепр, а дідькове зло,
    Яке моїх братів із могил розривали.”
    Так! Не вірив собі і про себе казав
    Цей звуглілий від щастя. Яке його щастя?
    В тридцять третьому батька, братів поховав
    І від матері гайда в сніги колимчасті
    Не сказавши ні слова, полишивши біль,
    І дівча синьооке, і мрії, надії.
    А на кого ж тоді виглядать звідусіль,
    Коли милого землі сховають чужії?
    А тим часом – один, і загублений страх
    Він його подолав. Це відбулось таки!
    Ще недавно та іскра жевріла в очах
    А тепер вона здатна топити сніги
    Підхопився: в запалі часу не втрачав,
    Відшукав ще прихований ніж в давнину,
    Черепок, із якого гидоту ковтав,
    Та підсунув його під важку звірину
    Заіржавлене лезо в горлянку вп’ялось
    Й без надмірних зусиль розпороло її.
    Струмком крові довкола усе залилось,
    Наповняючи посуд блаженням своїм
    Й теплотою подало червоних тілець,
    Задурманило розум немов би вином
    О пробач мені Боже! Всевишній Отець!
    За з’єднання душі із слугою вовком
    О пробач мені Земле! Мати пробач!
    Все прохав до нестями, а після зробив:
    У долонях підніс звірини свіжу кров
    І в уста вічно спраглі її нахилив.
    О тривав той бенкет невідомо чи день
    Чи покірно застелену зорями ніч.
    Без жироти, без ґвалту і диких пісень,
    Без гріховної втіхи продажних облич
    Так невже це бенкет і тим більше гульня?!
    Так! Для в’язня такого це ліпше того.
    На той час — то повітря, дилема життя,
    Русло сили, яке піднімає чоло.
    Справді, щастя підпало і вижив тому,
    Немов свій серед тих по вербованих псів
    Залишався все ж вірний, мав вдачу лиху
    На призначені кроки розписаних днів.
    … … … …
    Сорок тисяч лісів, сорок тисяч боліт
    Непролазних проліз і землі поклонився.
    Перш за все, що побачив барвіночка цвіт
    Занепавшу хатину, в якій народився.
    Але більш здивувавсь, бо не вийшов ніхто:
    Двері міцно заперті були на замок.
    Підійшов, заглянув у старече вікно —
    З темноти проглядався старий образок
    Враз уяву його понесло по світах,
    Страхітлива картина на серце лягла:
    У гнилому болоті, в заметі, десь там,
    Якби знав, то навіки б залишив ім’я.
    — Рідна матір моя! Чом полишили ви,
    Чом серденьку своєму не дали спокою?
    Не сховали його від лихої біди?
    Я так довго чекав, а тепер сиротою
    По цім світі блукать без розради й тепла
    І без ваших очей, які тугу знімають.
    Чом невдячних синів із родини-гнізда
    З-під батьківських обійм у кайдани вдягають?
    Звинуватив себе. І на скронях його
    Білим інеєм випала юнь-сивина,
    Сам того не хотів, але горе пекло,
    Ще до того спаливши чимало єства
    Що тепер? Усе схоже на зговір віків
    І не встигнеш дихнути, як слідом по тебе
    Утікай, захлинайся від крові дідів,
    Не мене, доведуть задарма без потреби
    Як задумаєш греблею стати тримайсь
    Повінь гір не зрівняється з тим, що побачиш
    Хтось підкаже: “Здавайся!” — Не смій!
    Не здавайсь,
    Бо про тебе вже дбають і певно бояться.
    А чи вартою є безрозмірна ціна
    За непослух. А брат не послухався мало.
    Проти течії важко гребти без весла
    А якщо за весло служить воля і драма?!
    Зупинився, подумав: чи є, що втрачать?
    За неспокоєм спокій навряд-бо прийде
    Все одно не підкорять, не прийдуть повчать,
    Зазіхати на рідне близьке і святе.
    Вибір зроблено. Тільки не ним, а тоді
    В час, коли закладалися гени народу,
    За всіляку ціну крізь горнило борні
    Пронести оберіг рівноправного роду.
    Не під ними пішов, а на днище заліг.
    Сумував, був зациклений в власних тривогах —
    Чи прийдеться ступити на батьків поріг,
    Чи за вітром понестись по різних дорогах.
    Так, від тину до тину, невдаха ходив,
    Без користі вдивлявся в засмучені лиця,
    А вони лиш впечуть, та пусте пережив
    Бо як радість – всміхнеться бува молодиця.
    Сам із виду нічого, орел на лиці,
    А із боку, у парубки навіть годиться
    То й не диво, коли усміхнеться йому
    Гонорова, прекрасна, — відверто левиця
    Мов з любові, здавалось… Не вірив і край!
    Обійшла стороною і серце розбила.
    Не здогнати її, не сказати віддай,
    Адже мила так палко і ніжно любила.
    І не так, як ось ці, що справляють нужду,
    Хоча в’язень на рівні із ними, від тоді…
    Але світ не повірить і варто йому
    Ухилитись від пестощів в царстві убогім.
    Бо ж не знає напевне чи є серед них
    Сиротина-дівчина, яка помарніла.
    Присягала на вірність в саду, перед тим,
    Та, невдовзі, роса її личко омила,
    Глибиною ярів по серденьку пройшла
    Нагорнула, чимало старих верболозів.
    Для можливого горя серденька нема,
    Не витримує, певно, воно вже не в змозі
    Подолати гіркоту, затримати плин
    Аби хоч розібратися, що і до чого
    Не втопитись у бруді багатих вітрин,
    Не замекать вівцею в отарі лихого.
    Без образи, забути на мить чи на дві,
    Прокаженим відбитись аби врятувати,
    Загрібаючи попіл. ховати сліди,
    Та ярмо споконвічне з рубців витягати,
    Що так в’їлось ,немов би, сама чортівня
    Під ярмом тим орала до скону і згину,
    І благала смоли і молила Отця
    Скоротити, відбавити муки годину,
    Яка вкрай затягнулась і в кістку врослась,
    Що крізь діри проходячи штучні заслони,
    Запитаєш себе: „Мені воля далась ?
    А навіщо повсюди блокади, кордони.”
    Та забігав очима по різних кутах
    Ненароком поглянув в безкрайні вершини:
    Все сліпило й котилось по сірих дахах
    Набираючи краплі, малі горошини,
    Так зухвало, іскристим промінням з небес,
    А у них така легкість й просторість польоту
    Мов у казці. -А скільки у казці чудес?
    Кожна казка то доля і тільки від злету
    Чим по — більше набрати в долоні жаги
    І пірнувши в глибини, по жилах пронести,
    Та ламати до крові старі ланцюги.
    Таким чином, зростають духовні протести.
    Їх багато, а він, як билина один
    У ганчір’ї собачому, бруді їдкому,
    Не від того, що просто не має води,
    А від того, що хліб заробляв у вибої.
    Під землею завчасно таки побував:
    Справжнє пекло. І ти і твої побратими,
    А хвостатий, смоли не жалів, видавав,
    Наковтався до бісу, таки, до могили.
    Й хробакам ненаситним дістанеться ще
    В вільних грудях, тієї зарази.
    То подасть у боку, а то знову стрікне,
    Похитнувся, ледь встояв, відразу
    Зашуміло у скронях, огнем запекло,
    Небозвід закрутило, мов дзиґу.
    Небо сірим здалося, і в нім щось було,
    Так, це тіні принесли відлигу —
    І повсюди вони, дивовижні птахи
    Пам’ятають ще рід мій прадавній,
    Все гортають крильми сивини сторінки
    І по ходу записують ранні
    „Задля чого — одразу питає себе
    На голоту папір витрачати ?
    Гай, вороння! Куди тебе знову несе ?
    І в цей раз, ти тіка від зізнання”.
    Далеченько таки, все ж почуло воно
    Та зуміло у слід закричати
    Вперемішку „Кар – Кар”, з тихим дзвоном було
    Під який поминали солдата.
    Не вернувся, зіграв свою роль у житті.
    У великій, трагічній, жорстокій,
    Не дописаній п’єсі, потрібні кістки,
    На кістках побудований спокій
    І заспівано тихо, аж чути сюди
    Долинають із пагорба співи церковні
    А народу то тьма, то ж чи вдасться пройти,
    — Запекти свої рани духовні?
    Пощастило. Потрапив у спокій і гул:
    Храм усе протилежне єднає в одному.
    Він звертався, молився, а згодом збагнув,
    Що шукає підтримку у Бога,
    У святому письмі і у дійстві святих,
    У гармонії з духом всесвітнім,
    У молитвах відкритих й напрочуд простих,
    Які зміцнюють й роблять помітним
    Непомітне, але найцінніше завжди,
    Особливо, у час перетворень,
    В спрагу віри, коли помера без води,
    Як без соку, і висохлий корінь
    Через зовсім малу у камінні діру
    Прагне знову відчути вологу,
    Напоїти плоди, укріпити стебло,
    Лише задля продовження роду.
    Так і там, де христились, а поряд дивак
    Переходив із ліва на право,
    Бив поклони, й поволі, з свічками в руках,
    По одній розставляв де попало
    За усіх убієнних на грішній землі,
    Що за правду боролись, але не дожили (у мирі)
    За могили в степу і в промерзлій тайзі,
    Які фабрика смерті без спину плодила
    За справедливість, яка на кінець
    Хоча лиш одному, та все ж, подарила:
    Пускала у спину легкий вітерець,
    Мить наближала, по рейкам котила…
    «Залізні дракони» лишали сліди.
    Одні віддалялись, одні наближались,
    За обрієм прудко ховали сліди,
    Та грізно з-за обрію знову з’являлись,
    І так, неприборканно, гнались вперед
    До пункту, щоб повні набрати вагони
    Людських авантюрно-відважних тілець
    І гнатись із ними у вічні полони
    Потреб та бажань, і навіть страхів,
    А як же без них, ніде не проходить
    Зі страхом ішов, по пероні летів
    Хтось поглядом грізним по ньому проводить,
    Принаймні здалося. Злякався, чи що?
    З-під лоба навколо усе обдивився,
    Але в тім краю щось знайоме було.
    Пригледів, можливо, таки помилився.
    Впізнав… У цивільному, як в прикритті
    Ховалось створіння, гріхом оповите.
    Вбачаючи горе в його відбутті,
    Хотілось сказати, хотілось спинити…
    Нагода і фарт, і погляду стан:
    Зустрілись на станції кривдник і біль
    Хто перший пропаде, а хто буде пан?
    Яким же словечко – їдке наче сіль.
    Розгублений в позі катюга завмер.
    Огранений „в’язень” вперед крокував,
    А кат ще при комі очиці продер
    І тихо-помалу назад відступав.
    „Бачиш кате, колись ти по мені ходив
    Та нацьковував вміло покірно-ламких.
    Я для тебе всього лиш був табірний пил,
    Але я не зносився, я гірше – прилип,
    Бо був тінню тобі, і у слід заглядав…”
    Лише встигнув сказати, як свист, загуло:
    Кат у бік відступавши у прірву упав
    І драконом величним кістяк замело.
    Дивний збіг. І від тоді, не бачив ніхто
    Ні його, а ні схожих на нього братів
    Хто раніше, хто після. А сліз – о-го-го!
    І заспівано було у храмі вогнів,
    І палали ті храми червоним-червоним,
    І приходили люди, і здіймали нові,
    За впокій і за спомин, знищених, спомин.
    І ховали в долонях з руїни свічу
    В знак, про пам’ять і шану борцеві
    В знак, про долю Вкраїнську, долю свою
    Й невід’ємне майбутнє без неї.

    Ответить