ЗАВА
Ми, працівники ДП «Львівстандартметрологія», вимушені звернутися до Вас анонімно, і сподіваємося, що Ви зрозумієте чому.
Більш, як півтора року тому, на посаду генерального директора було призначено Косінського О.В. з Тернополя. Тоді працівники підприємства схопилися за голови, бо були начитані інтернет-статей про його «звершення» у минулому. Косінський Олег Васильович настільки «фахівець», що без допомоги референта і канцелярії не може жодної візи на документі поставити. На нарадах, які нагадують сталінські часи, генеральний директор нас обзиває «тупими галіцуцами». Він розказує про те, що до нього тут ніхто нічого не робив і все розкрадалося. Але, якщо вникнути в господарські справи, то очевидно, що все господарювання поставлене на корупційних діях команди з Тернополя. Кілька осіб безцеремонно перетворюють державне підприємство на кишеньковий механізм збагачення.
Сам генеральний директор буває на роботі не більше двох днів на тиждень. Решту часу він перебуває в Тернополі, хоча завжди беруться відрядження на Київ. Відрядження оформляться на декількох осіб – це працівники бухгалтерії, а саме: головний бухгалтер, її заступник, дочка головного бухгалтера, головний інженер, головний механік, помічник генерального директора та інші працівники відділів. За спеціальним наказом на відрядження цим особам виділяються по тисячі гривень на добу, коли для всіх інших працівників по області – 50 гривень, за межами області – 100 гривень. Відрядження для VIP-персон – безпідставні, і ніхто з них не бував в Донецьку, Харкові, Києві та інших містах України, а кошти виділені їм на поїздки, звичайно ж отримує Олег Васильович. Таким чином за півтора року в кишенях керівництва осіло близько 500 тисяч гривень.
На виробництві для виконання роботи використовується автотранспорт, на який списується неймовірна кількість пального. Головний автомеханік вимушений заставляти начальників відділів писати фабульні путівки, щоб задовольнити потреби Косінського О.В. в паливі, а це 500-600 літрів в тиждень. В результаті щоквартально підкручуються спідометри на машинах. В той час, коли кожен день виписуються шляхові листи, водії зайняті на господарських роботах. Вони шліфують і фарбують паркети, штукатурять, фарбують, проводять бетонні та інші роботи, за які отримують кошти за договорами інші люди. За це відповідають головний інженер та головний бухгалтер, які підійшли під стать «управлінському» стилю генерального директора. Зверніть увагу, які кошти витрачені на переобладнання котелень. Всі будівельні роботи по котельнях по вул. Заводській та вул. Метрологічній були виконані нашими водіями, а гроші отримав підприємець з Тернополя, який на особливих умовах без всякого тендеру, добряче тут поживився. Кошториси та матеріали по всіх роботах, які вони виконували, явно завищені. Зі слів головного інженера, який проговорився за чаркою, в цій співпраці особистий інтерес був у Косінського О.В.
Корупційним діям Тернопільських «фахівців» не має меж. Так, в Червонограді заступником директора філії рахується та отримує зарплатню Тешнер Микола Ярославович, хоча протягом року на роботі він не був жодного дня та, напевно, і не знає, де знаходиться Червоноградська філія. В Дрогобичі, аналогічно, працює Дацко Олег Михайлович – на роботі не буває, але гроші отримує регулярно.
О.В. Косінський дуже активно займався передвиборчою програмою від партії «Зелена планета». Нас силоміць возили на зібрання в Київ, на концерти по Західній Україні. Тут використались не малі кошти на транспорт та відрядні людям. Працівників центру в робочий час і у вихідні дні заставляли займатися агітацією. За цю роботу, звичайно ж, їм не платили – обіцяли розрахуватися відгулами, та по-сьогодні ніхто відгулів так і не отримав.
Цілковитий безлад в управлінні і вкрай зневажливе ставлення до працівників стали нині нормою роботи керівництва. З роботи звільняють спеціалістів, які виконують план та забезпечують поступлення коштів на рахунок підприємства. На їхнє місце приймають «по дзвінку» або за гроші. Відсутній конкурс та будь-який підбір кадрів. До того ж штат роздутий до небачених масштабів. Приймають екологів, вчителів, менеджерів з туризму та спорту – тільки не тих, хто розуміється в метрології та сертифікації. А хто буде виконувати роботу через пів року? Ціни в нас на сьогоднішній день явно завищені та необґрунтовані, тому і клієнти переходять на обслуговування в інші центри.
Генеральний директор на цій посаді непохитний. Він хизується тим, що його найкращий друг – сам Азаров. На його столах демонстративно стоять декілька портретів та фотографій, де Косінський в кабінеті Азарова дарує йому подарунки та стоять з прем’єром «в обнімочку».
Нам, простим інженерам та робітникам, не все відомо про діяння тернопільської команди, але очевидно, що на кожній фінансовій операції відмиваються кошти, особливо це стосується проведення ремонтів. Ремонтуються приміщення, які не є у власності ДП «Львівстандартметрологія». Орендодавці приміщень по вул. Князя Романа та по вул. Заводській навіть не поставлені до відома про масштаби ремонтів та реконструкцію їхніх будівель. Ці ремонти обходяться підприємству в немалі суми і виражаються у мільйонах. Ніхто не знає, чи ці суми будуть зараховані в рахунок оренди, тому що таких договорів між центром та орендодавцями не існує.
Все це відбувається завдяки круговій поруці – головний інженер – головний бухгалтер – помічник генерального директора та головний механік, а всіма ними заправляє генеральний директор Косінський. В той час, коли кошти транжиряться на-ліво і на-право, ми забули про премію в тому обсязі, яку ми заробили. Це стосується і виплати матеріальної допомоги на оздоровлення при відпустці – для інженерів і робітників вона становить 100 грн, для адміністрації – в розмірі посадового окладу. Нам не виплатили 13 зарплату. Не відомо, які суми преміальних нараховують собі ці особи, тому що це робиться окремим наказом в секреті від колективу.
Маємо надію, що Ви допоможете нам, що новий Закон «Про корупцію» діє і винні будуть покарані, а посаду генерального директора займе фахівець і порядна людина – така позиція нашого колективу.
З Новим Роком!Колектив ДП «Львівстандартметрологія»
1 336 ответов
За ненашого часу, ще за давніх-давен жив собі на схилі високої гори вівчар із своїми вівцями та собаками. Чи то літо, чи зима — однаково добре їм велося. Отара паслася на зеленій траві, собаки гралися в дружньому [161] гурті, а господар тільки походжав поміж ними, наспівуючи пісень.
І лиш один поміж усіх був невдоволений — найстарший і найдужчий баран. Довго він уникав товариства вівчаря й собак, аж урешті так знудьгувався, що не витримав і зважився вилити душу.
Вибрав час, коли господар спочивав під деревом, підійшов до нього та й каже:
— Чоловіче добрий, я на тебе дуже ображений.
— А то чому?
— Не тільки я. Вся наша отара — теж.
— То кажи вже, цікавий я знати, в чім річ.
— Бачиш, господарю, ми, вівці, даємо тобі вовну, молоко, ягнят. Маєш ти з нас добрий пожиток. А як нам віддячуєш? Ніяк. Все, що ми їмо, дарує нам земля, а не ти. І коли раптом випалить спека зелені трави на горі, ніщо нас не врятує- помремо з голоду. А ти тільки те й робиш, що пестиш своїх собак, з яких нема тобі ніякої користі. Так їх доглядаєш, немов то вони тебе годують. Несправедливо чиниш, господарю, і від того дуже мені прикро.
Знітився чоловік і став гадати, що відповісти. Але великий пес, що сидів неподалік і чув розмову, не дав йому й слова мовити. Стрибнув до барана й вигукнув:
— Схаменися, баране! Ти добре подумав, перш ніж говорити?
— А що, хіба я неправду сказав?
— Чи він сказав неправду! Та поміркуй лишень: ми стережемо вас, овець, удень і вночі; тільки тому ви не боїтеся злодіїв та вовків. Кажеш, що коли не стане трави — ви з голоду помрете. А коли не буде нас, то не помрете? Та як же вам пастися самим? Вовки, тільки-но вас зачують, одразу нападуть, і ніхто з усієї отари не врятується. Правду я кажу чи ні?
Баран похилив голову.
— Правду,- відказав тихо.- Даруй мені, любий друже, я говорю нерозумно. І ти, господарю, забудь мої слова. Ти добре робиш, що так пильнуєш собак, бо вони нас бережуть. Тепер уже я не позаздрю, хоч би як ти їх пестив.
І знову заприятелював баран з собаками і зажив легко та весело.
Було це за давніх часів. Задумали якось птахи обрати собі царя, бо ще тоді його не [164] мали. Зійшлися вони в лісі на галявині, сорока всілася на високу гілляку й гукнула до гурту:
— Хто з вас хоче стати царем, хай виходить на середину!
Не встигла вона й рота закрити, як павич підхопився з свого місця, набундючився й гордовито посунув уперед.
— Я хочу! — закричав.- Я гідний царського трону! Погляньте лишень на мене! Чи ще в когось є таке чудове веселкове пір’я?
Підняв павич хвоста, розпустив його, як помело, витяг шию, задер голову з барвистою короною і поважно повернувся кругом, аби всі птахи бачили, який він гарний.
І справді, мінився він барвами найчудовіших квітів, небесною блакиттю й морською синявою, наче хто зумисне дібрав їх один до одного. Здавалося, тіло його всипане коштовним камінням, що блискає спалахами незнаних барв під променями сонця. Всіх зачарувала та незвичайна краса. А павич зовсім запишався:
— Бачите? Я найгарніший птах на світі! Хіба ж ні?
Птаство мовчало, бо ясно було — ніхто не годен змагатися з павичем. Ніхто не сумнівався, що бути цьому красеневі царем. [165]
Аж ось підвелася галка й мовила:
— Любий павичу, може, ти й справді найгарніший птах на світі. Я того не відкидаю. Але самої краси замало, щоб царювати. Скажи-но мені, що з нами буде, як на нас нападе орел? Як ти нас урятуєш? То знай — царя обирають не за красу, а за вдачу, розум, кмітливість і силу. Тобі ж усього цього бракує, самої лиш краси вдосталь. А тим часом є розумні й дужі птахи; саме між них і треба шукати кращого. Сам розваж, яка користь нам з твого барвистого пір’я? Чи воно нам поможе в біді? На що знадобиться твоя чудова корона в небезпеці? А розум, а вміння, а добра порада, а захист — все це потрібно нам щодня. Чи так я кажу, шановне птаство?
По цій мові птахам наче спала полуда з очей, і вони загукали:
— Так! Правду кажеш, галко!
— Правду! Правду!
— Хочемо царя мужнього й мудрого! Хай і негарного, нам до того байдуже!
А сорока знову гукнула:
— Хто хоче бути царем? Виходь на середину та й чекай нашого присуду!
Таня це мене Миколу Ліщинського, призначили з водія начальником сектора а не відділу, тобі напевно завидно бо ти такого ніколи не добєшся. Але не про це зараз, як ти така освідчена поспитайся в любого працівника ДП Львівстандартметрологія, який план закривав сектор до мого призначення, а який був після мого призначення. А в Теркун працює трохи більше родини ніж ти написала))))))).
Було це за давніх часів. Задумали якось птахи обрати собі царя, бо ще тоді його не [164] мали. Зійшлися вони в лісі на галявині, сорока всілася на високу гілляку й гукнула до гурту:
— Хто з вас хоче стати царем, хай виходить на середину!
Не встигла вона й рота закрити, як павич підхопився з свого місця, набундючився й гордовито посунув уперед.
— Я хочу! — закричав.- Я гідний царського трону! Погляньте лишень на мене! Чи ще в когось є таке чудове веселкове пір’я?
Підняв павич хвоста, розпустив його, як помело, витяг шию, задер голову з барвистою короною і поважно повернувся кругом, аби всі птахи бачили, який він гарний.
І справді, мінився він барвами найчудовіших квітів, небесною блакиттю й морською синявою, наче хто зумисне дібрав їх один до одного. Здавалося, тіло його всипане коштовним камінням, що блискає спалахами незнаних барв під променями сонця. Всіх зачарувала та незвичайна краса. А павич зовсім запишався:
— Бачите? Я найгарніший птах на світі! Хіба ж ні?
Птаство мовчало, бо ясно було — ніхто не годен змагатися з павичем. Ніхто не сумнівався, що бути цьому красеневі царем. [165]
Аж ось підвелася галка й мовила:
— Любий павичу, може, ти й справді найгарніший птах на світі. Я того не відкидаю. Але самої краси замало, щоб царювати. Скажи-но мені, що з нами буде, як на нас нападе орел? Як ти нас урятуєш? То знай — царя обирають не за красу, а за вдачу, розум, кмітливість і силу. Тобі ж усього цього бракує, самої лиш краси вдосталь. А тим часом є розумні й дужі птахи; саме між них і треба шукати кращого. Сам розваж, яка користь нам з твого барвистого пір’я? Чи воно нам поможе в біді? На що знадобиться твоя чудова корона в небезпеці? А розум, а вміння, а добра порада, а захист — все це потрібно нам щодня. Чи так я кажу, шановне птаство?
По цій мові птахам наче спала полуда з очей, і вони загукали:
— Так! Правду кажеш, галко!
— Правду! Правду!
— Хочемо царя мужнього й мудрого! Хай і негарного, нам до того байдуже!
А сорока знову гукнула:
— Хто хоче бути царем? Виходь на середину та й чекай нашого присуду!
Бродив якось віл темним лісом, шукаючи паші. Аж раптом з гущавини вискочив лев і кинувся до нього. Бідолашний віл дременув щодуху і вмить зник за деревами. Не встиг лев його схопити.
А той мчав, як навіжений. Коли це впала йому в око печера, що ховалася в густих заростях.
«Якщо я в неї влізу,- подумав віл,- то я врятований. Спробую щастя».
Підбіг до печери й пропхався всередину. Вона була простора* тільки вхід тісний. Але жив у ній цап. Як побачив він переляканого вола, що й досі трусився, грізно закричав:
— Чого тобі треба в моїй печері?
Віл мовчав, не відриваючи очей від входу.
— Ти чуєш чи ні?- не вгавав цап.- Чому зайшов, не спитавши? Це моя оселя! Іншим сюди — зась! Забирайся геть, та мерщій!
Віл ані пари з вуст. Бо що відповісти? Скажеш — сварка може спалахнути, лев почує- адже він десь поблизу шастає. Тож і мовчав віл, а цапа те дратувало дедалі дужче.
— Як не вийдеш сам, то я тебе вижену! [168]
Та й ну штрикати вола рогами! А той і не ворухнеться. Стоїть та дослухається, що надворі діється. А бородань своєї править:
— Геть з моєї печери!
Урвався волові терпець, повернувся він до цапа, подивився, подивився та й каже:
— Чи не забрав ти собі в голову, цапе, що це я тебе так налякався? Ба ні! За мною гнався лев — ось кого я боюся! Та хай він тільки звідси піде, отоді взнаєш, що таке цап, а що — віл. Зрозумів, цапе?
Якось дроворуб рубав дрова на березі річки. Хотів наготувати в’язку та продати в місті, щоб заробити бодай на хліб, бо був бідний і, крім своїх рук та віслюка, не мав нічого. Навіть стара хатина, в якій жив із жінкою та трійком дітей — не його, чужа.
Знайшов він товсту суху гілляку на чинарі, хотів зрубати, замахнувся, а сокира вирвалася з рук і шубовснула в річку. У найглибшому місці впала.
— Цього ще мені треба до злиднів! — вигукнув [169] сердега. Сів на камінь і заплакав з розпачу.
— Мало того, що сьогодні я нічого не зароблю й родина буде голодна,- слід ще й сокиру нову купити. А де ж я на неї візьму грошей? Чому моя доля така нещаслива?
Почув його плач бог Гермес і одразу спустився з Олімпу.
— Піду подивлюся, що то за чоловік. Чи гідний він моєї допомоги чи ні?
Прикинувся подорожнім і з’явився перед дроворубом.
— Чого плачеш, чоловіче добрий?
— Ох, упустив сокиру в річку,- відповідає той,- і тепер нічим мені працювати, бо другої не маю. І купити нема за що, дуже я бідний,
— Не журися,- мовив подорожній,- зараз я її дістану.
І пірнув у воду. За мить виринув, тримаючи в руці золоту сокиру, що вогнем спалахнула на сонці.
— Оце вона? — питає.- На, візьми. Дроворуб аж рота роззявив з подиву. Але за мить вигукнув:
— Це не вона! Не вона! У мене — золота сокира? Де б я її взяв? [170]
Подорожній знову пірнув у річку, а коли випірнув, у руці в нього була срібна сокира.
— Оце вже, мабуть, вона!
— Дякую, чоловіче добрий,- каже дроворуб,- але й срібної сокири не було в мене. Не можу я брехати чи брати річ, яка мені не належить.
— Не сумуй, матимеш і свою. Подорожній пірнув ще раз і виринув із залізною сокирою — пощербленою, з потрісканим старим топорищем. Дроворуб зрадів:
— Оце моя! Щиро дякую тобі, чоловіче добрий! Тепер я працюватиму до вечора, тепер У мене буде що продати.
І, взявши сокиру, заходився рубати дрова.
— Стривай-но хвилину! — сказав подорожній.- я — Гермес. Почув твій плач і прийшов тебе випробувати. І я впевнився — ти чесний чоловік, бо не хотів узяти золоту й срібну сокири. Але забери їх: це тобі мій дарунок. Продай їх та й господарюй на здоров’я. Тільки будь завжди чесним, таким, як зараз.
З цими словами Гермес зник, а дроворуб [171]подався в село й розповів сусідам про свою пригоду.
І ось один заздрий сусід подумав: «Піду-но і я до річки, може, й мені доля
всміхнеться, і вернуся додому з золотою та срібною сокирами. Або ні, візьму мотику, вона більша».
Рано-вранці взяв він величезну мотику, пішов до річки, вкинув її в воду, а сам сів на березі й почав плакати та приказувати:
— Ой, потонула моя мотика, впала в річку… Що мені робити? Я ж бідний чоловік, не маю грошей на нову. Як тепер працюватиму, як зароблятиму діточкам на хліб?
Почув Гермес і помчав до нього. Питає, чого він плаче, а чоловік відповідає, що впустив мотику в річку, без неї не можна працювати в полі.
— Не сумуй,- каже бог,- я пірну у воду й дістану твою мотику.
Стрибнув у річку й випірнув з золотою мотикою.
— Твоя? — питає.
— Моя! — вигукнув чоловік, і очі йому жадібно заблищали.- Ох, любий мій, як тобі я віддячу? [172]
І простяг руку до мотики.
Але обличчя Гермесові потемніло з гніву, й він кинув золоту мотику далеко в річку.
— Я — Гермес!- прогримів він.- Я знаю, яка була в тебе мотика! Я почув твій плач і прийшов тебе випробувати. Бачу — ти поганий чоловік, бо хотів мене ошукати. Аби ти сказав правду, я подарував би тобі золоту мотику. Але тепер не матимеш і своєї. Це тобі плата за брехню.
Сказав — і щез.
Зібралися якось на потаємній галявині в густому лісі всі зайці округи. Сходилися тихо, поволі, мовчазні й сумні.
Коли вже й останній прийшов, наперед виступив Старий Заєць, проводир свого племені, піднявся на сухий пень і сказав зажурено:
— Друзі мої безталанні, любе моє товариство! Сьогодні скликав я вас, аби ще раз поговорити про наше життя, бо треба, врешті-решт, якось давати раду нашим бідам.
— Кажи перший, дідуню! — загукали зайці.- Слухаємо тебе! [174]
— Діти мої,- провадив Старий Заєць далі,- ви добре знаєте, що ми — найнещасніші створіння на світі. А чому? Та тому, що ми боягузи. Боїмося всякої дрібниці. Сухий листок упаде біля нас, а ми вже ноги на плечі й даємо такого чосу, наче то найстрашніший ворог. Випурхне горобець із трави, то в нас дух у п’яти залізе і мчимо наосліп щосили. Немає в цілому світі поміж великими й малими звірами таких боягузів, як ми.
— Ми в тім не винні! — гукнув один молодий зайчисько.- Як ми можемо боротися, коли не маємо зброї?!
— Коли б то в нас були роги, як у цапів! — докинув другий.
— Або вовчі зуби! — притакнув третій.
— Чому ми не маємо таких кігтів, як рись?
— Справді!- сказав Старий Заєць.- Ми такі беззбройні, то не наша вина. Але опріч зброї нам бракує ще дечого, а надто — вдачі. В наших грудях б’ються не сміливі серця, а боягузливі. От, приміром, бачив я позавчора на леваді, як гуска дзьобала величезного бика. На що вона сподівалася? Що переможе його? Ні. А проте не втекла. А он у мірошника кошеня подряпало пса, а цуценя, яке ще й ходити [175]гаразд не вміє, сміливо напало на перехожого.;: А скажіть мені — хто з нашого роду нападе бодай на нікчемного черв’яка? Жоден не нападе. Одвіку так ведеться, з дідів-прадідів наших. І всі звірі та птахи про це знають, і люди, тож і сміються з нас. І кожного боягуза називають зайцем. Осоромилося наше плем’я на весь світ, і через те нас усі зневажають. Немає в світі нікого полохливішого за нас.
— Авжеж! — притакнув інший заєць.- Я сам оце злякався бджоли, що пролетіла повз мене. А бджола засміялася й помчала до своїх подруг — розповісти про це. Скоро про мене знатиме все поле. Тепер хоч не потикайся туди, бо всі тицятимуть у мене й глузуватимуть. Нащо здалося таке життя?
— Так, так, нащо! — відгукнулися зайці.- Краще втопитися!
— Втопитися! Він правий!
— Смерть миліша за таке скніння!
— Хай разом з нами щезне з білого світу наш сором! Геть вагання, хай згине наша неслава!
Підвівся знов Старий Заєць, випростався й гукнув дужим, молодечим голосом:
— Дякую вам, любі мої, ваш рішенець [176] найкращий і наймудріший! Вперед, не гаймо часу! До озера! Хай поглине нас його глибінь!
І заяча громада посунула вниз, у долину. Попереду йшов Старий Заєць, щасливий і гордий з рішучості свого племені.
«Вперше за все наше життя чинимо сміливо й мужньо,- думав він.- Вперше і востаннє».
Невдовзі дісталися вони берега озера. Було воно таке глибоке, що як упадеш у нього — годі й думати про порятунок.
Хоч яка легка й нечутна заяча хода, величезне юрмисько не могло посуватися тихо. Тому жаби, що вигрівалися під сонцем на березі, завважили шум і жахнулися.
— Ворог! — закричали.- Мерщій у воду! Рятуймося! Мерщій!
І кинулися одна поперед одної в озеро. Старий Заєць перший почув ті крики і побачив безладну втечу. А відтак наказав своїй громаді спинитися й мовив до неї такі слова: друзі мої, даремно ми думали, що наш рід — найбоягузливіший з усіх. Даремно збираємося вкоротити собі віку. Є ще й такі страхополохи, що бояться нас. Чули, як полякалися жаби? Тож вертаймося до своїх домівок та будьмо вдоволені з того, які ми є.
Подалися зайці назад. І здався їм ліс гарнішим, сонце теплішим, вітрець — ніжнішим. Трава видалася смачнішою, а життя — прекрасним.
І донині так ведеться зайцям, і вікують вони радісно та щасливо.
Зустрілися якось у горах лев з лисом.
— Як ти тут опинився? — питає лис.- Раніш я тебе в наших краях не бачив.
— Прийшов пополювати! — відповідає лев.
— Марні сподіванки! — засміявся лис.- Треба було спершу дізнатися, чи тут є бодай нікчемні миші. Я сам збираюся кидати ці місця, хоч народився й виріс у горах.
— А куди ж ти підеш?
— До Великого Лісу. Чув я, що там удосталь всякої звірини та птаства.
— То, може, разом пополюємо?
— Чому б і ні? Хто, скажи мені, не хотів би мати лева за товариша?
Отож вирушили вони вдвох до Великого Лісу. [178]
Спустилися з гір у долину, йдуть полем, коли дивляться — пасеться віслюк.
— Може, візьмемо і його з собою? — каже лис.- Він спокійний і добрий, а втрьох іти веселіше.
— Візьмемо, то й візьмемо,- згодився лев. Підбіг до віслюка та й каже:
— Ходімо, віслюче, з нами до Великого Лісу полювати!
— Дякую! — зрадів віслюк.- Піду залюбки! Я тут в самоті так знудьгувався!
Подалися вони всі разом, розповідаючи один одному цікаві бувальщини. Лев розказував про полювання в далеких краях, лис хвалився своєю кмітливістю, віслюк і собі докидав часом слово, розумне та розважне.
Так непомітно збігав час; дорога видалася їм легкою й короткою.
Назавтра рано-вранці добулися вони до Великого Лісу — густого та темного.
— Перш ніж починати полювання,- мовив До друзів лис,- треба домовитися про здобич. Я пропоную зносити її докупи, а потім поділити. Згода?
— Згода,- відповів лев.
Віслюк теж пристав на пропозицію. [179]
Почали вони полювати. Скоро на галявині виросла купа смачної поживи.
— Бачиш? — мовив лис до лева.- Хіба я тобі не казав, що тут добудеш усе, чого тільки забажаєш?
— Авжеж, добре, що ми сюди прийшли. Але час уже й поділити нашу здобичі Хто це зробить? Може, ти, віслюче?
— Коли я, то й я,- погодився той.
А що був він чесний, то й поділив упольоване порівну на трьох, аби нікого не образити.
— Вибирай! Кожному по купці!
Лев насупився. Не сподобався йому поділ. Хіба гідно лева, перед яким тремтить уся звірина, велика й мала, діставати таку саму пайку, як і віслюк? Зухвалець цей вухань, та й годі! Як він посмів наносити собі таку купу, коли тут є поважніші за нього звірі? Слід за це його покарати.
І лев зненацька кинувся на бідолаху-віслюка, повалив його на землю, вп’явся зубами й пазурами і гриз, аж поки той духу пустився. А тоді повернувся до лиса та й каже:
— Тепер нас двоє. Поділи-но знову все спочатку і дай мені мою пайку.
Бідолашному лисові кров похолола, як побачив [180] , що сталося з віслюком. Та що поробиш! Заходився ділити. Все, що більше та жирніше, кладе левові, собі ж залишає дрібне та несмачне. І скоро перед левом виросла величезна купа. Друга така маленька, що нічого й їсти.
— Уже поділив, леве,- каже, а в самого серце заходиться із жаху.- їж на здоров’я.
Лев задоволено облизнувся.
— Чудово, лисе! — засміявся.- Як гарно ти поділив! Але скажи мені, будь ласка, хто навчив тебе це робити?
Лис відповів понуро:
— Хто навчив? Віслюкова доля навчила, леве.
Так уже ведеться, що біда одного стає наукою іншого.
Текла зеленою долиною жвава синя річечка. Замість моста через неї було перекинуто вузеньку кладочку, якою заледве одна людина могла перейти.
Ось на цій кладочці зустрілися одного погожого дня два цапики. Один, біленький, свійський, довго пасся на крутому березі річки, і йому [182]обридла трава, закортіло посмакувати листям кущів, що росли на леваді. А другий, рудий, дикий, хотів вилізти на гору, до своїх родичів. Отож як зустрілися вони на кладці, білий цапик і каже ґречно:
— День добрий, любий мій. Даруй мені, але нам тут не розминутися. Будь ласка, біжи назад, дай мені перейти, а потім і ти перейдеш.
— День добрий,- відповідає рудий,- але я не збагну, чому мушу вертатися я, а не ти.
— Бо я перший ступив на кладку…
— Ні, то я перший! Ти ще тільки підходив, коли я був уже на кладці.
— Далебі, ти недобачаєш, бо якби мав добрий зір, не казав би так. Я перший зійшов — я й перейду перший. А до того ж знай — ти мені не рівня!
— Не рівня? А то чому?
— Хоч би тому, що я не дикун, як ти. Я шляхетного роду, отже всюди маю першенствувати.
— Шляхетнішого за мій рід не буває! — гордовито відказав рудий.- Ми завжди здорові та дужі. Ми їмо гірські трави й п’ємо кришталеві джерельні води. Ми мчимо високими горами разом з вітром; нас не лякає ні дощ, ані сніг. Та [184]звідки все те тобі знати, як ти народився й живеш у хліві?
І дикий цапик зневажливо посміхнувся.
— Так, у хліві, в затишку й теплі! — вигукнув білий, нетямлячися з гніву.- Ану геть, дай пройти!
— Ба ні! Спершу я перейду! — затявся рудий.
— Ниций, невихований цаписько! Що за лиха година мене з тобою звела! — шаленів білий.
— То дай мені дорогу, як ти вихований!
— Тобі не поступлюся! Та чи таке десь чувано, щоб цап шляхетного роду давав дорогу нікчемам? Поглянь лише на мою шерсть — яка вона довга та тонка! А як блищить! Справжнісіньке руно! А які в мене вуха! А сережки!
— Ти краще подивись на мої роги, які вони міцні та гострі!
— Е, що там довго балакать! Уступися!
— Ти уступися!
— Я перший став на кладку!
— Ні, я!
— Я, я, я! І я кращий за тебе!
— Ні, я! Далеко куцому до зайця!
— Повертай назад! [185]
— Не поверну!
— І я не поверну! Трах-тара-рах!
Зійшлися цапики посеред кладки, пхнули один одного рогами раз, другий, та й… шубовсть у воду! Добре, що вміли плавати, то врятувалися. А якби не вміли?
Миколі Ліщинському, маючи таких покровителів пана Лаврушко і пана Косінського, можна дійти швидкого кар’єрного росту в цій організації, але всі пам’ятають Ваше фіаско разом з Лаврушко, працюю в організації вже понад 20 років, але такого бруду і корупції не пам’ятаю.
Пишете з робочих комп’ютерів, надсилаєте нам читати байки за командою Косінського. Всім решта працівникам цього недозволено, бо заблокований сайт. Він скоро розблокується і всі звільнені дадуть покази,а ви тоді хизуйтеся, як хочете. Попереду дуже великі перепитії. Декому втрачати нема чого, а дехто буде Ліщинського цілувати в Зад, перепрошувати і повертати його на посаду. От тоді буде справжнє фіаско!!!!!!!!!!! Це все незабаром. Розкрийте очі і дочекайтеся приходу служб.Для вас почався зворотній відлік.
Читачу, дайте координати — буде море інформації. Є люди, які Вас чекають з нетерпінням. Ці паскуди ніколи не відкупляться.
Пане Руль, цілувати в дупи, то Ваша життєва позиція, не забудьте поцілувати дупу Лаврушко і бувшій секритутці Ліді в неї непогана дупця, якщо вона ще була при Коновалі і залишилися при Косінському. Дуже вона була до вподоби, пану Лаврушко ой як до вподоби, що аж жили разом.
Чим вам байки не догодили?
Якось пробігав собака повз ятки з м’ясом. Різник саме пішов до криниці напитися води. Собака, побачивши, що різника нема, скочив до ятки, вхопив м’ясо, шаснув на вулицю й невдовзі був за селом.
«Перейду річку,- думає,- сяду на леваді та й попоїм. Там ніхто не заважатиме».
Мчав стрімголов, аж поки дістався річки. А побачивши, що ніхто за ним не женеться, стишив біг. Незабаром уже брався кладкою на той берег. На середині кладки глянув у воду — і враз зупинився. [200]
Річка була тиха та спокійна, у воді відбивалося все, як у дзеркалі. І собака побачив там пса, багато більшого за нього, із здоровенним шматком м’яса в зубах.
«О,- подумав собака,- то, напевне, теляче стегно, бо воно вдвічі більше за те, що в мене! Коли б я його мав — половину з’їв би, а решту закопав у землю на запас. А цього шматка, що я поцупив, ледве на сьогодні стане. Жаль!»
І вже собака рушив був далі, але знов спинився.
«А що, як пірнути та й забрати? Хай навіть той пес більший за мене, але ж я заскочу його зненацька; він перелякається і відпустить м’ясо. Я схоплю і втечу».
Не гаючи часу, кинув собака своє м’ясо у воду, а сам шубовснув якраз туди, де був собака з багатою поживою.
Борсався, борсався, пірнав, пірнав — але ні собаки, ні м’яса нема й сліду.
Розчарований, поплив собака до берега.
— Утік од мене,- бурмотів він.- Побачив, Що я стрибнув у воду, то й дременув. Щастить же йому! [201]
— Про кого мову ведеш, собако? — спитала сорока, що сиділа неподалік на дереві.
— Та про того пса з телячим стегном у зубах. Чи ти не помітила, куди він побіг?
Сорока зайшлася сміхом.
— А, здоров би ти був, який же ти недотепа!
— Чом це я недотепа?
— Бо там не було ніякого пса з телячим стегном. То ти сам одбивався у воді, мов у дзеркалі.
— Та невже?
— Отож-то й є. Ти бачив себе самого в річці.
— А ти не брешеш?
— Не віриш — подивися ще раз.
Собака нахилився з берега й знову побачив у воді пса.
— Ну, а тепер гавкни: побачиш, що й той гавкне… То второпав нарешті? Це твоє відображення.
Собака послухався сороки; невдовзі він прибіг назад, підібгавши хвоста.
— Правда твоя, сороко,- каже.- Марно втратив я м’ясо!
— Журись не журись,- відповіла скрекотуха,- а коли зазіхнеш на чуже, то втратиш і своє. Так тобі й треба.
Якось чудового літнього дня пасся в лісі віслюк. Трава була соковита й смачна.
— Як гарно жити на світі! — втішався вухатий і вряди-годи весело качався на галявині.
Отак розкошуючи, заходив віслюк далі та далі в ліс. Нараз під деревом побачив щось руде й волохате.
— Що воно таке? О, та це лев’яча шкура! Звідки вона взялася?
Подивився віслюк, подивився й хотів було простувати далі. Коли це щось спало йому на думку, і він зареготав.
— Ой і втну я штуку! Довго тремтітимуть зі страху і лісова звірина, і люди!
Віслюк хутенько схопив шкуру, нап’ялив на себе, припасував голову й ноги та й пішов повагом, як справжній лев.
Незабаром дістався схилу гори, де пастухи пасли отару. Став віслюк поволі вилазити на гору, вдаючи, що не помічає їх.
За мить несамовито завалували собаки й почувся нестямний крик:
— Лев! Лев! Просто на нас іде! Тікаймо! Рятуймося! [204]
І таке там зчинилося! Пастухи з ґирлиґами в руках налягли на ноги. Собаки й собі дременули, волаючи:
— Лев! Лев! Тікайте!
Барани й вівці жалібно замекали:
— Лев! Лев! Не кидайте нас, зачекайте! Зачули те інші пастухи та й собі кинулися хто куди, забувши про отари та собак.
Що тільки зчинилося на пасовищі! Світ не бачив такої веремії!
Віслюк дивився на той шарварок і реготав:
— Ну й наробив я шелесту! Хвала лев’ячій шкурі!
Насміявшися досхочу, спустився віслюк у долину й попрямував до села. На леваді паслося три корови. Одна з них побачила лева й мало не зомліла із жаху. А отямившись, пустилася навтьоки, ревучи:
— Лев! Лев! Тікайте! Рятуйтеся!
Інші дві, перестрашені, кинулися слідом.
— Що сталося? — здивовано спитала коза.- Чого ви біжите, як навіжені?
— Тікай мерщій! За нами женеться лев!
— Біда! — мекнула коза й стрілою помчала До села. Вона перегнала корів і, добігши до околиці, заволала: [205]
— Лев! Здоровенний, страшний! Я сама бачила! Горе тому, хто загається! Рятуйтеся! Ховайтеся!
Почув те кінь та й собі пустився чвалом. Почули зайці — <закуріло за ними. Почула мавпа чкурнула до лісу.
Віслюк усе бачив і втішався, ступаючи неквапно та гордо.
-Їй-право, добре бути левом… Всі тебе бояться! Ха-ха-ха!
Незабаром вийшов бешкетник на дорогу, що вела до села. Та саме тоді, коли дістався околиці, налетів вітер, шарпнув лев’ячу шкуру та й кинув додолу. І віслюк обернувся на самого себе.
Перша побачила його сорока. Та як не крикне, як не зарегоче!
— Це ж віслюк! Ха-ха-ха! Віслюк, а не лев! Не бійтеся, кози, корови, коні, вертайтеся на пашу! Віслюк, а не лев! Не бійтеся!
Та й ви, пастухи, даремно втікали! Збирайте отари та вертайтеся на пасовисько. Не лев то — віслюк! Він тільки лев’ячу шкуру нап’яв. Он вона лежить, ходіть подивіться, як не вірите.
— Віслюк?- аж підстрибнула з радощів коза. [206]
— Віслюк? — замукали корови й всі разом повернулися до левади.
— Віслюк? — замекали вівці.- Ой же ми й бевзі!
— Віслюк? — завалували собаки.- То це через нього ми так осоромилися?
— Віслюк? — розгублено промимрила лисиця.- От бовдур, так налякати! Ну, начувайся ж!
— Віслюк? — засміялися зайці.- А ми так злякалися!
— Віслюк? — вигукнули захекані пастухи й заходилися виламувати тички, бо гирлиги погубили. А виламавши, кинулися на віслюка та й ну його дубасити!
— То тобі величі заманулося? Левом бути захотілося?
— В чужій шкурі довго не походиш!
— А як і походиш, то недовго поцарюєш!
— На тобі ще!
— І ще! І ще!
Так одлупцювали віслюка, що мало духу не вибили.
Ледве живий, дістався він свого хліва, тяжко стогнучи, впав на солому, і полилися йому сльози з очей. [208]
— Коли б то тільки біль — поболить і перестане. А чи минеться лиха слава? Ох, як мені тепер поткнутися звірам на очі! О дурна моя голово, о ганьбо моя!
Загнав пастух овець на зиму до кошари, яка стояла на березі моря. Погода того року видалася мінлива. Морози, холодні вітри. А тут ще й вовки навідувались мало не щодня.
— Ой, лихо,- часто бідкався пастух,- хіба це життя? Крутишся в самоті, гибієш з холоду, душу видувають вітри! Несила вже мені терпіти! Краще продам овець та візьмусь до якогось іншого ремесла. Хоч трохи поживу, як люди живуть!
Пильнував пастух овець і повсякчас дивився на море, милувався і примовляв:
— Яке прегарне море! Гарніше за гірські вершини, зелені ліси, барвисті луги. Прекрасніше за місячне сяйво. Нема на світі нічого кращого за море!
Аж ось у синій далині замаячив кораблик під вітрилами. Він поволі наближався, розтинаючи воду й лишаючи за собою білу піняву стежину. [209]
Пастух прикипів очима до корабля.
— Якби-то я плавав на кораблі! Де б тільки не побував! Яких тільки див не набачився б! А якби ще я мав власний корабель, які гроші заробляв би я торгівлею!
Весь день і всю ніч муляла пастуха та думка. А вранці погнав він овець до міста, продав та й купив корабель.
Один моряк нараяв йому навантажити корабель фініками та й поплисти в далекі краї.
Пастух послухав ради. Набрав фініків та й рушив у путь. Кілька день море було тихе, а потім знялася страшна буря. Важкий корабель ледве тримався на воді.
Моряки сказали пастухові, що треба викинути фініки в море, аби корабель полегшав. Інакше він потоне.
Пастух сполотнів з жаху.
«О лиха годино! — подумав він.- Чим же мені не сподобалася суша? Навіщо продав я овець? Навіщо поплив світ за очі? Чого б тільки я не дав, аби зараз опинитися на березі — хай там сніг, чи дощ, чи немилосердна спека!»
І він сказав морякам: [210]
— Чиніть, як знаєте.
Моряки викинули фініки в море, корабель полегшав і весело застрибав по хвилях.
Невдовзі буря вщухла, а за кілька день вони кинула якір у порту.
Того ж дня продав пастух корабель, купив овець та й подався з міста.
Якось, пасучи на узбережжі отару, спіткався він з давнім товаришем.
Вони привіталися, посиділи на камені та й завели розмову.
Перед ними лежало безмежне синє море.
— Яке воно спокійне! — сказав товариш пастухові.- Анінайменшої хвильки.
— Ба ні — воно дуже підступне! — мовив пастух.- Вгамувалося, бо, мабуть, знову хоче фініків.
Мав один чоловік двох дочок. Коли вони стали на порі — віддав їх заміж — одну за городника, другу за гончаря.
Якось у неділю батько надумався:
— Піду-но навідаю дочок. Вже давно їх не бачив, вже скучив за ними. [212]
Подався спершу до старшої, що була за городником.
— День добрий, доню!
— Прошу ласкаво, татуню,- зраділа дочка.- Я теж знудьгувалась за тобою, але стільки маю роботи, що ніколи вибратися.
— Як тобі живеться, доню? — питає батько.
— Добре, татку. Оце посадили капусту, селеру та й чекаємо дощу. Земля суха-сухісінька, а на небі ні хмаринки. Біда та й годі!
— Може, скоро піде дощ, доню.
— Якби-то! Тоді б наша городина пішла вгору. Ми б вторгували за неї чималі гроші. Молися, татку, щоб пішов дощ.
Батько посидів ще трохи, а потім зібрався йти.
— Навідаюсь до твоєї сестри,- каже.
— Жаль, татку, що не можу піти з тобою. Треба варити вечерю.
Батько попрощався й пішов. Незабаром дістався господи молодшої дочки — гончарихи.
Побачила дочка батька й дуже зраділа: обняла, поцілувала й запросила погостювати кілька день.
— Ну, як ся маєш? — питає батько.- Як господарство? [214]
— Дякувати богові, добре. Ціла купа горщиків та цегли надворі сушиться. Коли б тільки дощу не було, а то порозкисають на глину. Нам зараз треба спеки.
— Та погода наче гарна, доню.
— Так, але на заході з’являються хмарки, піде дощ.
— О, тож вони маленькі, з них не буде дощу.
— Хоч би днів два ще постояло на годині; тоді б ми взяли за горщики добрі гроші. Молися, татку, щоб дощ не пішов.
Батько похилив голову.
— Ой доню, доню, а сестрі твоїй потрібен дощ. То я вже й сам не знаю, чого дужче хочу: дощу чи спеки. Хоч би скільки молився — все одно обом вам не догоджу. В однієї буде радість, а в другої — сльози. І повір мені, доню,- так трапляється не тільки з нами, але й з іншими на цьому світі.
Одного ранку бігла лісом лисиця — несла до своєї нори велику курку. Дорогою їй зустрівся журавель.
— Добридень, лисичко,- привітався він.[215]
Чудова в тебе курка! Товста, жирна — добра буде юшка!
— Оце ж я й думаю зварити юшку! — сказала лисиця.
У журавля аж слина потекла.
— Такої юшки скуштуєш,- мовив він,- вік згадуватимеш!
— То чом би тобі не прийти до мене? Разом поїмо,- люб’язно запропонувала лисиця.
— А що! З охотою!
— Тоді я чекаю тебе в обід. Знаєш, де я живу?
— Знаю, знаю. Щиро дякую.
Лисиця пішла далі. Ішла, ішла, та раптом зупинилася й вигукнула:
— Це ж треба бути такою дурною! З якого це дива я запросила журавля на юшку? Чи в мене щодня така їжа? Чого це я маю з кимось ділитися, коли мені пощастило? І як мені таке навернулося на язик?
Прийшла вона до своєї нори, розпалила вогонь і поставила курку варитися. Невдовзі юшка була готова — така смачна, що й за вуха не відтягнеш. Лисиця гарно накрила стіл, поставила на нього квіти й стала чекати гостя.
Опівдні журавель прийшов. І так йому хотілося [216] їсти! У нього аж очі заблищали від радості, коли він побачив накритий стіл.
Лисиця весело усміхнулася, взяла міленьку мисочку, налила в неї юшки й поставила на стіл.
— Сідай, любий журавлику, призволяйся,- сказала вона.
Журавель сів до столу, ткнув свій довгий ніс у маленьку мисочку й спробував скуштувати юшки. Але нічого не вийшло. Він спробував ще раз, і знов марно. Не зміг ковтнути ні крапельки.
А лисиця тим часом хутенько хлебтала язиком юшку, аж мружилася від задоволення.
— Смачна юшка! Чому ти не їси?
— Тая їм,- відповів бідолашний журавель. Невдовзі лисиця виїла всю юшку, облизалася
й подумала:
«Чудово! І на обід запросила, і юшку сама з’їла!.. І він мав що їсти! Ні, таки ще мізки в мене не висохли!»
А журавель вийшов з-за столу і сказав:
— Красно дякую за обід, люба лисичко. Приходь і ти до мене обідати. Завтра можеш прийти?
— Можу,- відповіла лисиця.- 3 радістю прийду. [217]
І наступного дня пішла вона до журавля. А той гарно прибрав своє житло й накрив стіл. Посеред столу стояв високий, з довгою шийкою, глечик, від якого йшов смачний дух.
— Ласкаво прошу, люба лисичко! — радісно вигукнув журавель.- Сідай скуштуй і ти моєї юшки!
Лисиця побачила глечик і розгубилась. «Ох, як же мені упхати в нього мордочку?..- подумала вона.- Я ж не зможу з’їсти ані ковточка! Нізащо не зможу!» А журавель устромив дзьоб у глечик, набрав повен рот і з’їв.
— І моя юшка смачна, правда ж, лисичко? — запитав він.
— Чудова,- відповіла лисиця, облизуючи язиком писок.
— їж, їж сміливо,- припрошував журавель.- Обом вистачить.
— Та я їм,- сказала лисиця, ковтаючи слину.
Журавель їв собі юшку, а лисиця облизувалася. Нарешті вона підвелася, подякувала й пішла, украй роздратована.
«Голодна я залишилась,- думала вона, [218]але хто винен? Моя голова. Як я повелася з журавлем, так і він повівся зі мною. То що ж тут нарікати?»
На зеленій, укритій буйними травами леваді під пригірком спокійно паслися три бики.
Пригірком проходив лев. Він помітив биків, став і задивився на них.
— Ух, які ж великі та вгодовані! — промовив він сам до себе.- А яке ж у них, певно, смачне м’ясо! Але хіба мені впоратися з ними трьома? Був би один, то я б за іграшку його подужав. Не щастить мені! Як жаль!
І лев пішов своєю дорогою. Та раптом йому щось спало на думку, і він знову зупинився. А потім подався схилом униз. Підійшовши до биків, лев поштиво привітався:
– Здорові були, шановні! Гарний сьогодні день!
Бики підвели голови й неохоче проревіли:
— Здоров був, леве!
— Дивлюсь оце, як ви любенько пасетеся, і мені аж заздрісно стало! Як це добре, коли [220]маєш друзів! Ось тільки не можу я второпати, чому ви пасетеся разом?
Бики здивовано глянули на нього:
— А як же нам пастися?
— Скажу. Погляньте лишень на леваду: вона не така вже й велика. І якщо ви будете пастися отак усі разом до вечора, то на ній не залишиться нічого, ані стеблинки. Так витолочите всю траву до коріння, що довго вона відростатиме. Отож я радив би вам розійтися. Один нехай пасеться на схилі, де росте шавлія, клен та арабські фісташки. Другий нехай спуститься до потічка, де повно маленьких ніжних дубочків, повитих березкою. А третьому краще піти аж ген туди, до винограду, посмакувати його листям. Грона уже зібрано, тож ніхто тепер не стереже виноград. Таким чином трава на леваді залишатиметься цілою і ви зможете щовечора, перед тим як вирушати додому, сходитися сюди попастися. Ну, що ви на це скажете?
Бики уважно слухали, навіть ремиґати перестали. Як тільки лев замовк, один з них найбільший, гучно проревів:
— А що, лев діло каже! Цілком слушно!
— Справді,- підтвердив другий, найжирніший. [221]
— Авжеж,- озвався й третій, найсильніший.
— Якщо ви не заперечуєте, то я підіймуся на схил,- сказав перший, який аж тремтів за арабськими фісташками.
— А я піду до дубочків,- сказав другий.
— Ну, а вже я подамся до виноградника. А перед заходом сонця зберемося тут усі разом, попасемося на травичці, щоб не приїдалася їжа,- додав третій.
У лева аж вуха засміялися з радості.
— От і добре! — вигукнув він.- Просто дивно, як ви до цього досі не додумалися!
Три бики розійшлися в різні боки, а лев удав, ніби підіймається на гору. Та невдовзі він повернувся й помчав туди, де пасся перший бик, накинувся на нього й легко подужав його. Потім побіг до другого — упорався і з цим, а далі й третього подолав.
Отак бідолашні бики, послухавшись хитрого лева, розпрощалися з життям. І хто їм-винен?
Перш ніж розійтися в різні боки, треба було подумати й добре зважити те, що почули. Якби були так учинили, то й досі щасливо паслися б собі на зеленій леваді
Познайомилися якось дві миші й подружилися. Одна з них була польовою мишею й жила за містом, а друга — хатньою, тому жила в місті.
— Приходь до мене на обід,- сказала хатній миші польова,- побачиш, як гарно в полі о цій порі. Чисте повітря, свіжий вітерець, і повно всього, чого тільки душа бажає.
— Щиро дякую,- відповіла хатня миша.- Незабаром прийду.
І справді, за кілька днів подалася вона в поле й під обід дісталася до нори польової миші. А та, чекаючи подругу, чого тільки не наносила, щоб добре пригостити її! І солодкої моркви, і диких артишоків, і буряків, і всіляких смачних корінців, і пшениці, і ячменю! Усе це вона гарно порозкладала й запросила подругу пригощатися.
Домашня миша покуштувала всього потроху і, дивлячись, як апетитно їсть господиня, похитала головою.
— Ох, моя подружко,- сказала вона,- послухай, що я тобі скажу, тільки не ображайся. Погане в тебе життя, бідне, як у мурахи. [224]
Коли б я побула тут днів зо два та поїла отак, то на третій день, мабуть, уже б не витримала.
— Це ж чому? — здивувалася польова миша.- Тобі не подобається моя їжа?
— Ти оце все називаєш їжею? Ох, моя бідненька, не знаєш ти, що таке їжа. Ходімо в місто, в мій дім, я покажу тобі, що таке їжа.
— Ти їси щось краще? — запитала вражена польова миша, якій довелося добре потрудитися, щоб нарити буряків та моркви, бо вона гадала, що це найбільші ласощі в світі.
— Краще? — розсміялася хатня миша.- Ось ходімо до мене додому, там сама переконаєшся, бо ліпше один раз попробувати, ніж сто разів почути.
— Ну що ж, ходімо,- погодилась польова миша.
І коли звечоріло, дві миші вирушили з поля до міста. Хатня миша жила в багатому будинку з великою коморою. Як тільки вони ввійшли в дім, у польової миші аж у голові замакітрилось від пахощів.
— Ой! — скрикнула вона.- Як гарно пахне!
— Ти ще нічого не бачила,- гордо мовила хатня миша.- Ходи сюди, я покажу тобі моє багатство. [225]
І вона повела подругу в комору, показуючи на ряди мішків:
— Ось тут пшениця й борошно, а там квасоля, чечевиця й нут.
За мішками стояли великі дерев’яні ящики.
— Тут зберігається солона риба й шинка,- пояснила хатня миша. А в оцих ось горщиках мед, а он там сухий інжир, мигдаль, хурма, а ото сир. Можеш їсти, що хочеш.
Польова миша куштувала наїдки, і їй здавалося, що все це відбувається вві сні.
— Ну, що, смачно? — запитала, усміхаючись, хатня миша.
— Ох, ще й як смачно! — відповіла подруга, аж мружачись від задоволення.- Я собі такого й уявити не могла.
І вона почала запихатися так, що її аж занудило. Тоді обидві миші залізли в тісну нірку спати.
Коли вони попрокидалися вранці, хатня миша сказала:
— Залишайся в мене. Ти тут житимеш, як пані, а мені з тобою буде веселіше. Нащо тобі здалося те поле?
— Щиро дякую, чом би й не залишитися? — радісно відповіла польова миша, з огидою [226] згадавши всілякі корінці, якими досі харчувалася.
Найперше подруги вирішили піти до комори поснідати. Польова миша кинулася до меду, а хатня — до сиру. Та тільки-но вони приготувалися їсти, як раптом двері відчинилися і хтось увійшов у комору. Хатня миша ледве встигла штовхнути свою подругу за ящик, і вони принишкли там. І лише коли людина вийшла й зачинила двері, миші полегшено зітхнули.
— Ну, щастя наше, все обійшлося! — сказала хатня миша, все ще тремтячи зі страху.
— А що, це була велика небезпека? — запитала подруга.
— Ще й яка! — відповіла хатня миша.- Якби нас побачили, то не знаю, чи врятувалися б ми. Ну, та тепер уже можна їсти.
— Е-е, щось мені перехотілося,- мовила польова миша.- Хіба що попробувати.
І вони підступили до своїх ласощів. Та як тільки почали їсти, двері знову відчинилися, і двоє людей внесли в комору ящик. Цього разу миші встигли шмигнути в нірку. Довго вони сиділи там, притиснувшись одна до одної. А люди все ходили туди й сюди, носячи ящики. Та нарешті вони пішли зовсім. [227]
— Бачиш? — сказала хатня миша.- Нам принесли ще всякого добра. Ходімо подивимось, що там таке.
— Дивися сама,- відповіла польова миша,- та й бувай здорова.
— Чого це ти раптом?
— Піду я, подружко моя, піду в поле до своїх корінців та овочів. У тисячу разів краще їсти бідну їжу й жити спокійно, аніж так, як ти, харчуватися вишуканими наїдками, завмираючи раз у раз від страху.
По цих словах польова миша побігла в поле.
Жив колись уславлений звіздар. Щоночі довгими годинами вдивлявся він у небо, вивчаючи зірки.
І трапилося звіздарю піти одного вечора у справах за місто.
Вирушив він о тій порі, коли вже запалюють світло, і невдовзі опинився у полі. Ніч була тиха, повітря свіже, в чистому небі жваво мерехтіли зорі. Звіздар на ходу вдивлявся в [228]них, задерши голову вгору. Незабаром він так захопився, що забув про все на світі.
А що під ноги він не дивився, то зненацька налетів на пересохлий колодязь і звалився в нього. На щастя, не забився, бо на льоту зачіплявся за кущі, що повиростали на стінках колодязя, і це сповільнило падіння. Та колодязь був глибокий, і звіздар, хоч як старався, не міг вилізти з нього.
— От біда,- задумався він тоді.- Як же це воно сталося? Як мені перебути тут усю ніч? Тут так холодно й волого, що я простуджуся, а до того ж мої рідні чекатимуть мене і хвилюватимуться.
І він почав щосили гукати:
— Рятуйте! Рятуйте! Я в колодязі й не можу вилізти! Хто там проходить, зласкався, витягни мене! Рятуйте! Рятуйте!
На його щастя мимо колодязя проїжджав верхи на віслюку якийсь чоловік. Почувши крики, чоловік під’їхав до колодязя.
— Заспокойся, бідолахо! — сказав він.- Я допоможу тобі вилізти. Добре, що я маю віслюка. Потерпи трохи, я роздобуду десь мотуза й одразу повернуся.
І справді, невдовзі чоловік повернувся, опустив [230] мотуза в колодязь і допоміг звіздарю вилізти.
— Щиро дякую, чоловіче,- сказав звіздар, вибравшись нагору.- Якби не ти, було б мені непереливки.
— Але як ти туди впав? — запитав чоловік.- Ти що, не бачив, куди йдеш?
— Не бачив,- зітхнув звіздар.- Я дивився на зорі й думками був у небі.
Чоловік підніс ліхтаря до обличчя потерпілого і враз вигукнув, сміючись:
— А, тепер я тебе впізнав! Ти звіздар! Усе місто знає тебе, бо ти мудрий. Але я скажу тобі дещо, а ти вже мені вибачай, звіздарю. Ти поклав усе своє життя на те, щоб дізнатися, що діється на небі, але ніколи й оком не кинув униз, щоб дізнатися, що діється в тебе під ногами.
Звіздар не відповів, Ще раз подякувавши чоловікові, він швидко подався своєю дорогою. А чоловік сів на віслюка й рушив до міста, похитуючи головою й бурмочучи:
— Багато є таких. Думають лише про велике, а тим часом безпорадні в найпростішому Ділі, яке й дитина годна зробити.
Ох, як же ж хотілося опівдні лисиці їсти! Та то й не дивно, бо хоч стільки вона вибігала, хоч як обнишпорила всю гору, ніякої поживи так і не роздобула. І крім ожини відучора й рісочки не мала в роті.
— Ні, так не годиться,- сказала вона сама собі.- Спущусь-но я в долину, може, хоч там на щось натраплю.
Вона побігла схилом гори вниз і незабаром уже була в зеленій долині. І перше, що вона побачила перед собою, був густий, тінистий кущ винограду, обвішаний спокусливими чорними гронами — безліччю грон, вони висіли одне біля одного.
— Ого! — здивувалася руда й проковтнула слину. І відразу підстрибнула, намагаючись дістати гроно. Але всі грона були високо, й лисиця не дотяглася до жодного. Тоді вона присіла й знову підстрибнула, однак і не доторкнулася до ягід.
Лисиця стала, пильно придивилася блискучими примруженими очима до грон і сказала собі:
— Оте довге гроно я дістану, якщо підстрибну ще дужче. [232]
І справді, зібравши всю свою силу, вона підстрибнула так високо, що й мавпа могла б їй позаздрити. Так високо підстрибнула, що якби ще трішки, то зачепила б кінчик довгого грона з великими круглими ягодами.
— Ну, почекай! — роздратовано вигукнула лисиця.- Хоч би як ти було високо, я тебе дістану.
І вона почала підстрибувати, мов шалена, витягуючи шию й лапи — то ліву, то праву, то обидві разом, намагаючись ухопити ягоди. Та хоч як старалася, нічого не виходило. Гроно висіло собі, недосяжне для лисячих пазурів.
А лисиця все стрибала й стрибала, мов чмелена, аж поки нарешті втихомирилася, задихана, змучена, ледь жива від утоми. Знову обдивилася одне по одному грона палаючими очима, облизала язиком губи і сказала презирливо:
— І нащо мені здався цей виноград? Він же зелений!
Та й рушила геть.
А неподалік на шовковиці сиділи дві сороки і про щось розмовляли. Та як тільки вони побачили, що до винограду підбігла лисиця й почала стрибати, то враз урвали свою балачку. Й стали зацікавлено спостерігати, дістане лисиця [234] до грона чи ні. Довго розважалися сороки шаленими лисячими стрибками.
— Хі-хі-хі,- засміялась одна,- ти ба, давно мені не було так весело!
— А мені? — засміялась і друга.- Оце-то вистрибує! Як ти гадаєш, дістане чи ні?
— Та хто його знає. Але щось не віриться. Гарна була сорокам потіха.
— Певне, вона дуже голодна, якщо витворяє таке заради кількох нікчемних виноградин,- сказала одна.
— Я теж так думаю, але мені її не жаль,- озвалася друга.- Бо й ми, якщо потрапимо в її пазури, не врятуємося.
— О, дивись, вона йде геть,- здивувалася перша.- Не змогла добути жодної виноградини, хоч яка вправна й хитра. Слухай, що я їй скажу, ти помреш зо сміху!
І вона дочекалася, поки лисиця опинилася під шовковицею, а тоді нахилилася й гукнула, вдаючи з себе здивовану:
— О, кого я бачу! Пані лисиця в наших краях? День добрий, пані лисице! Як ся маєш?
Лисиця підвела голову й побачила сороку.
— День добрий,- кинула вона неохоче, бо [235]знала, що з сороками навіть лисиці краще не мати справи.
— Яким вітром до нас? — запитала сорока.
— Та я не сюди, я аж он туди йду, на отой пригірок,- відповіла лисиця.
— О, тоді присядь та відпочинь, поласуй виноградом он з того куща. Освіжишся, спрагу вгамуєш, бо така спека! Ти тільки поглянь, яка ряснота!
— Та я бачила,- сказала лисиця,- але не захотіла їсти, бо він зелений.
— Зелений?
— Ну, звичайно! Я їм лише солодкі, достиглі плоди. Я дуже дбаю про своє здоров’я, тому досі жодного разу не хворіла!
І лисиця рушила повагом, як велика пані, хоч від голоду її аж нудило.
Як тільки вона зникла за деревами, сороки аж зайшлися реготом. Насміявшись уволю, вони почали щосили горланити:
— Сороки, ворони, горлиці, одуди, горобці, усі птахи польові, збирайтеся швидше сюди, почуєте щось смішне!
Птаство мовби цього й чекало. Ледь зачувши сорок, воно позліталося на шовковицю, і сороки почали розповідати навперебій про лисицю й [236] виноград. Що тут скоїлось, коли вони закінчили. Щебет, сміх, свист! Неможливо переповісти! Один горобець перелетів на кущ винограду, дзьобнув виноградину й розсміявся.
— Слухайте, оце так зелений! Він же солод-кий-солодкий, як мед. Полечу розповім цю історію моїм діткам!
— І ми! І ми! — закричали й інші птахи і хмарою знялися з шовковиці.
Кожен птах помчав розповідати про лисячі муки всім, хто тільки трапиться на шляху. І невдовзі в долині не залишилося жодної тварини, жодного птаха, які б не знали оповідки про лисицю й виноград. А кури й собаки розповіли своїм господарям, бо в ті часи звірі вміли говорити, а люди розуміли їхню мову. Із уст в уста ця історія розлетілася по всіх усюдах, і відтоді її вже не забували.
Зимовими вечорами бабусі, сидячи біля вогню, розповідали її своїм онукам, а ті, коли виростали й старіли, своїм. Пташки в м’якеньких гніздечках вищебечували її своїм маленьким діткам, які ще не вміли літати. Кози в загонах розповідали козенятам, щоб вони увечері лежали спокійно, а від кіз чули цю історію і корови, і телята, і ослики, і ягнята, [237]і поросята, і всі сміялися. Але найдужче сміялися кури й півні на своїх сідалах, сміялася й уся інша птиця, та й досі сміється, коли її почує.
Погожого дня один чабан вигнав із печери своїх кіз пастися. Вже багато років жив він на високій полонині, не залишаючи її навіть узимку. За житло йому правила велика печера. У ній він тримав і кіз.
Отже, того дня чабан погнав стадо через вершину гори на протилежний схил і там пустив пастися. Аж раптом він побачив ще якихось кіз — вони паслися поміж деревами. З першого погляду чабан розпізнав їх.
— Дикі кози! — схвильовано скрикнув він.- Як би це мені прилучити їх до мого стада?
І рушив униз, підкрадаючись до кіз. Але що це? Дикі кози, побачивши чабана зі стадом, замість того, щоб кинутись навтьоки, попрямували просто до свійських і невдовзі змішалися з ними. Немовби вони тільки й шукали собі цього товариства!
Вражений чабан спершу не повірив своїм [238] очам. Та коли впевнився, що це не сон, то аж затанцював з радості. І, дивлячись, як дикі й свійські кози мирно пасуться в одному стаді, задоволено подумав:
«Ох, який же сьогодні щасливий день! В одну мить я став заможним, не поворухнувши й пальцем. Диких кіз багато, утричі більше, ніж моїх власних. Тепер я нароблю сиру, настрижу цілу гору шерсті й продам на ярмарку!»
Він сміявся й співав і так весело грав на сопілці, як ніколи досі.
Увечері чабан загнав своє нове стадо — і свійських, і диких кіз — до печери, розпалив вогнище, поїв і ліг спати.
А коли вранці виглянув надвір, усе навколо було вкрите глибоким снігом — певно, всю ніч ішов.
Але чабан до такого звик. Кожної зими в горах випадав сніг і лежав два, а то й три місяці. Тому влітку чабан заготовляв сіно й натоптував ним заглибину в печері, а взимку годував ним кіз увесь час, поки на пасовищах лежав сніг.
— Ну, що ж, відсьогодні паші вже не буде,- пробурмотів він.- Добре, що є чим годувати кіз. [239]
Та раптом йому спало на думку, що сіна він заготував лише для своїх кіз, і тепер, коли їх стало так багато, на всіх не вистачить.
Довго сидів він у важкій задумі, а потім вирішив:
— Не така це вже й скрута! Своїм козам я даватиму сіна трішки, а диким багато, щоб вони були мені вдячні й назавжди залишилися в мене. Свійські кози — це свійські кози, нікуди бони не дінуться, а ось за дикими треба пильнувати!
І чабан дав свійським козам по жмутку сіна, а диким — по цілому оберемку.
Свійські кози вмить з’їли своє сіно, поглядали голодними очима на диких і час від часу повертали голови до вогнища, де сидів чабан, мовби питали:
«Що ж ти з нами робиш, хазяїне? Чим ми перед тобою завинили?»
Відтоді так було щодня. Чабан клав свійським “козам по невеличкому жмутку сіна, а диким давав по оберемку. Дикі кози наїдалися, а свійські мало не помирали з голоду.
Та нарешті настав час, коли сніги розтали. І одного дня чабан весело погнав кіз на пасовище. Кози, радісно мекаючи, жваво підіймалися [240] вгору, підхоплюючи на ходу зелені билинки. Незабаром стадо дісталося вершини гори.
І тут дикі кози раптом відділилися й подалися схилом зовсім не в той бік, куди гнав їх чабан.
— Еге-ге, що це ви робите? Куди ви? — закричав чабан.
— Ми залишаємо тебе! — в один голос відповіли дикі кози.
— Залишаєте? І куди ж ви підете?
— А туди, де жили й раніше.
Але ж вони були так потрібні чабанові!
— Чекайте! Чекайте! Хіба ж ви не провели стільки часу з нами? Хіба ж ми не прожили разом усю зиму?
— Прожили, та що з того? Тепер повертаємося до своїх місць.
І кози почали спускатися схилом.
— Безсоромні! — гнівно вигукнув тоді чабан.- Оце така ваша дяка за те, що я стільки часу годував вас, відривав корм від своїх кіз, аби дати вам! Та де це чувано таку невдячність! Поки я вам був потрібен, ви жили в мене, а як став непотрібен, то йдете геть! Залишаєте мене, хоч я дбав про вас у тисячу разів краще, ніж про своїх власних. [242]
Дикі кози, почувши ці слова, зупинились і обернулися назад. А цап, їхній вожак, сказав:
— Саме тому ми й покидаємо тебе. Бо ти вирішив доглядати нас, приблуд, краще, ніж своїх власних кіз, які живуть у тебе вже давно і яких ти мав би любити дужче, ніж нас. Якби ми залишилися в тебе, а потім з’явилися ще якісь дикі кози, то ти дбав би вже не про нас, а про них. Тобі подобаються все нові й нові друзі, і ти віддаєш їм перевагу перед давніми. Але нам такі друзі не потрібні! Бувай здоровий!
І дикі кози подалися схилом униз — тільки чабан і бачив їх.
Мав один вугляр велику комору, де тримав вугілля на продаж. Тільки торгівля в нього йшла погано, і він ледве зводив кінці з кінцями. От сидить він якось у себе на порозі та й журиться. Коли це дивиться — до сусідньої крамнички заходить незнайомий чоловік. Зайшов, про щось порозмовляв з хазяїном, а коли вийшов — побачив вугляра, привітався до нього та й каже:
— Здається, ми будемо сусідами.
— А що, ти наймеш тут приміщення? — поцікавився вугляр.
— Та начебто.
— І що ж ти збираєшся тут влаштувати?
— Пральню. Я маю приміщення в іншому місці, але там мені не подобається.
— Чекай, чекай! — вигукнув вугляр.- Чом би нам не залагодити одну справу?
— Яку саме?
— Ти вже домовився з крамарем?
— Ще ні.
— Ну, то слухай. Я маю величезну комору, вона в мене напівпорожня. Якщо хочеш, я здам тобі в оренду половину її, і це тобі коштуватиме набагато дешевше, ніж у мого сусіда. Ти собі [245] матимеш місце для роботи, а вигода буде нам обом. До того ж у товаристві веселіше, швидше час минає.
— Коли це обом нам на користь, то чом би й ні! — сказав власник пральні.
— Тоді сідай, обмізкуємо все як слід.
— А що тут мізкувати? Я тобі платитиму за половину приміщення і за половину олії для каганців. Отже, давай мені половину комори. Згоден?
— Згоден.
— Ну, то по руках! Ось тобі й завдаток. І завтра ж я перебираюсь.
— Хай щастить,-мовив вугляр, беручи гроші.
Власник пральні пішов до своєї пральні й сказав хазяїнові приміщення, що залишає його, а потім зібрав білизну та все своє начиння. Наступного дня рано вранці повантажив усе це на воза, віддав хазяїну ключі й подався на нове місце. Вугляр зустрів його радо.
— Я вже звільнив,- каже,- половину комори,- попідмітав і павутиння познімав.
— От і добре,- мовив чоловік і вивантажив з воза кошики з білизною.
Ввійшов він у комору, дивиться — ой, лихо! [246]
Темно, стіни чорні, половину приміщення займають купи вугілля. Вмить вискочив він з комори як ошпарений і розкричався:
— Це що таке?! Вугільна яма?! Ох, куди ж це я потрапив?! Як же я тут пратиму, як прасуватиму білизну?! Білосніжний одяг?! У вугільній порохняві?! Що з тої білизни буде?! Та вона ж почорніє ще в кориті, поки пратиму! Ох, чоловіче добрий, чому ж ти мені одразу не сказав, що ти вугляр?
— Отакої! Та ми ж з тобою говорили,- вигукнув вугляр,- тільки ж ти мерщій погодився на половину моєї комори, навіть нічого не розпитавши. Я гадав, що ти все знаєш.
— Ох, звідки б мені знати!
— Ну, то послухай, що я тобі скажу. Де ти бачив, щоб справи залагоджували отак нерозважливо, отак поспіхом? Було б спершу роздивитися, послухати, що тобі кажуть, обмізкувати все, а вже потім вирішувати. Чи так ти вчинив? То хто ж тобі винен?
Власник пральні мовчки слухав, бо було вже пізно. Давши завдаток і втративши колишнє приміщення, він стояв тепер на вулиці біля своїх кошиків та корит, не знаючи, як бути.
Правився якось кочовик із верблюдом у далеке селище. Сонце пекло немилосердно, бідолаха вмивався потом і геть засапався.
Потерпи трохи,- каже верблюд,- ось дістанемось оази, сядеш у холодочку та й спочинеш. Дивись на мене — я ж не нарікаю на спеку! А на мені ще й нав’ючено стільки!
Правда твоя,- зітхнув кочовик,- тільки ходімо швидше. [30]Довго простували вони рівниною, аж ось добулися до гори — її треба було подолати, щоб досягти оази.
Важко підійматися в таку спеку, тож кочовик ступав угору смутний-пресмутний. Але як вибралися на вершину й почали спускатися — повеселішав.
Таки вилізли! А спускатися куди легше, хіба ж ні?
Верблюд мовчав. Кочовик озирнувся.
Хіба ж ні? — перепитав.- Тобі що більше до вподоби: дертися на гору чи спускатися з гори?
Я залюбки пройшов би іншою дорогою — довшою, але рівною. Чому ти про неї забув?
Якось запріг селянин волів, навантажив воза пшеницею та й повіз до міста продавати.
Не щастить нам сьогодні,- каже половий віл до чорного.- Віз важкий, та ще й під гору його тягти…
Нічого,- відповідає чорний.- Всенький ранок у місті відпочиватимемо та й повернемось упорожні.
Знаю,- зітхає половий,- але я за жнива так наробився, що вже геть знесилів.
О нещасний,- відмовляє чорний,- нарікаєш і нарікаєш. А забув, що ми все літо паслися й відпочивали?
Так ішли вони собі потихеньку, аж .раптом почули позаду: рип, рип, рип…
Чуєш? — питає половий.
Чую. То осі риплять.
Рип, рип, рип,- рипіли осі. Рипіли на узвозах і на рівному, відповідаючи на кожен крок волів. А вони, витягши шиї, поволі тягли воза й стиха розмовляли.
Раптом половий віл зупинився:
Це рипіння по серцю мені скромадить. Слухайте, любі,- обернувся він до осей.- Це [38] ми тягнемо воза, а не ви. Чого ж ви волаєте? Хто почує- подумає, що лише ви працюєте… І воли поплентались далі.
Оце нагримав на них,- каже половий,- ніби й полегшало на душі.
Аби ж то тільки осі рипіли! — відмовляє чорний.-Є й людей, і звірів чимало, котрі вдають, що вони працюють, мучаться, дбають за все, що без них і світ перевернеться. Насправді ж вони нічого не роблять; інші працюють за них.
Настала осінь. Розм’якла від дощів земля. Селянин запріг коней та й поїхав сіяти озимину. Орав до полудня поле, спини не розгинаючи, потім засіяв і заборонував. Додому повернувся вже поночі.
Де ти так забарився? — питає його жінка.
На полі; хоч і натомився дуже, але з усім упорався. Посіяв пшеницю, і, коли буде добра погода, матимемо добрий урожай.
Потому селянин повечеряв смачно й ліг спати. Взавтра знову подався на поле — полагодити[39] огорожу, аж бачить: зграя журавлів хазяйнує на ньому — дзьобає пшеницю.
Заболіла орачеві душа, і він закричав розпачливо:
Хіба для вас я сіяв? Ну, начувайтеся! І заходився ставити на полі сільця.
Агей, ходіть-но сюди, побалакаємо! Але журавлі налякалися й не підходили. Тоді
орач полагодив огорожу та й подався додому. А вдосвіта знову попростував на поле.
Ану ж гляну, хто там упіймався… А глянувши, зрадів:
Так вам і треба, поганці! Що заробили, те й маєте!
В кожне сільце впіймався журавель. Орач почав їх виплутувати й кидати в мішок. Коли це підходить до одного сільця, а -там, замість журавля,- чорногуз.
Що ти тут робиш? — питає орач.
Ой, чоловіче добрий! — залементував чорногуз.- Відпусти мене на волю. Не карай мене. Я не журавель, я не дзьобав твого зерна. Я чорногуз, їм черв’яків, гадюк та рибу. Ніколи й зернини в рот не 5рав, не порпався на твоєму полі. Я спокійний і поважний птах, добрий господар і нікому не чиню зла. Поглянь на [40] мене — я не такий, як журавлі, я іншого кольору. Тож відпусти, благаю тебе! Присягаюсь — я ніколи не робив тобі шкоди.
Може, ти й справді не журавель і не дзьобав зерно на моїм полі,- каже орач.- Може, й справді ти чорногуз, спокійний і поважний птах. Але чому ти був поміж них? Я спіймав тебе на своєму полі, як і журавлів. То й тебе спіткає їхня доля, не нарікай і не проси.
Але сказав так орач, аби тільки налякати чорногуза, бо знав, що той і справді не робив шкоди. І, зібравшись додому, випустив птаха ще й напутив:
Лети собі здоровий, та більше не водися з такими, а то трапиш у халепу. Цього разу тобі пощастило, а вдруге може не так скінчитися. Отож водися завше з гарними й поважними птахами, а від поганих тікай подалі. Затямив?
Переляканий чорногуз полетів до свого гнізда. Відтоді він, забачивши журавля, летить від нього геть. [42]
Мала одна жінка гарненьку білу курочку, лагідну, мов ягнятко.. Ходила собі білявка подвір’ям, дзьобала черв’яків та пила воду з калюжки. Щодня опівдні залазила в своє гніздо й довго там сиділа, а тоді вистрибувала звідти й кудкудакала на всю околицю, б’ючи крилами:
Ко-ко-ко! Ко-ко-ко! Господине, я знесла тобі яєчко! Ходи забери. Лише рік тому сама я вилупилась з яєчка, а відтоді, як уперше знеслася, день у день дарую тобі яєчко. Ко-ко-ко! Ко-ко-ко!
Як же було господині не тішитись з такої курки? Щотижня, коли вона несла городину на базар, брала і яєчка й продавала за добрі гроші. Та хоч була задоволена, проте повсякчас бурчала:
Шкода, що маю тільки одну курку, коли б мала ще з одну, було б грошей більше.
Скупа вдалася господиня, любила складати гроші, вряди-годи виймала із скрині мішечка та лічила їх.
Аж якось уранці несла вона курці зерно, і спало їй на думку: «А що, як давати білявці [43] більше зерна, аби несла вона по двоє яєць щодня? Більше їстиме — краще нестися буде».
Та й насипала курці цілу купу зерна. Так і в обід, і ввечері. Курка дзьобала собі, не лишаючи ні зернини. Дивилася господиня на неї й раділа.
Щодня сипала вона курці подвійну пайку зерна та недоїдки від столу. А курка одно сокотала та їла, і господиня не могла нею натішитися.
Та від такого харчу почала білявка гладшати і за кілька день зовсім перестала нестися.
Розсердилася господиня на курку, але, подумавши добре, сказала:
Мало мені було щодня по яєчку, заманулося більше. От і покарали мене боги!
Так деякі люди через зажерливість втрачають і те, що мали.
Якось на зеленому схилі гори пасся гарний золоторогий олень. Був теплий, погожий осінній день. Та, на лихо, помітили оленя мисливці й помчали до нього. Олень теж побачив мисливців[44], але тоді вже, коли ті, цілячися з луків, підступилися близько.
«Лишенько моє, тепер ніяк утекти до лісу! — подумав олень.- Ану ж бо сховаюся в отому винограднику».
Олень щодуху кинувся вниз. А мисливці, напнувши тятиви, побігли слідом. Проте олень устиг заховатися.
Стійте! — гукнув один мисливець.- Оточіть виноградник та гарненько видивляйтеся — він десь там. А коли вибіжить на поле, ми одразу його побачимо.
Мисливці поставали, пристерігаючи за кущами винограду. Але олень заховався так добре, що жодне око не могло його примітити.
Де ж він дівся? — питає один із мисливців.
Напевне, встиг ускочити в ліс,- каже другий.
Ні,- докинув третій,- ми добре пильнували і, коли б він з’явився, неодмінно побачили б.
У полі теж не видко,- промовив четвертий.- Що ж робити?
Ще пошукаймо,- озвався п’ятий мисливець.- Не знайдемо — що ж, нічого не вдієш. [46] Мисливці востаннє обдивилися виноградник, та знову марно. Нарешті їм набридло шукати і чекати.
Ходімо,- каже один,- певне, олень таки втік од нас.
Ходімо,- погодились мисливці та й подалися гуртом геть.
Олень дуже зрадів, побачивши, що його вороги пішли:
Я врятувався — аж не віриться!
Та й ну на радощах шматувати листя й солодкі грона винограду!
Біг олень од куща до куща, розсував гілки, розгойдував листя — одне слово, геть знетямився й забув про небезпеку.
І скоїлося непоправне — треба ж було озирнутися одному мисливцеві!
Гляньте! — гукнув він до товаришів.- У винограднику щось ворушиться! Ходімо подивимось, що воно таке! Мерщій!
Мисливці побігли до виноградинка — і побачили оленя.
Ось він!
Олень кинувся тікати, мисливці — за ним. Мчить олень, серце йому калатає із жаху, а в голові одна думка снується: [47]
«Чому я не стояв нишком у винограднику? Він сховав мене від небезпеки, а я, невдячний, потоптав гостинність його й доброту понівечив. От і караюсь по заслузі!»
Отак і деякі люди бувають покарані за те, що не цінують своїх благодійників.
На зеленій галявині посеред лісу жив гарний олень. Віддавна тут мешкали його мати й бабуся, і всі мали це місце за свою домівку. Ніхто із звірів не заходив туди пастися, знаючи, що тамтешня трава належить оленеві.
Та якось золоторогий красень захворів; не міг ні бігати, ні пастися, лежав на зеленій траві •й жалібно стогнав.
Почула той стогін коза, яка саме минала галявину. Підійшла до оленя, питає:
Ти що, занедужав, сусіде?
Ох,- відказує олень,- болить мені все тіло, не можу ні їсти, ні пити.
Бажаю тобі якнайшвидше одужати!
Дякую,- мовив олень і заплющив очі. Коза намірилася йти, та побачила на галявині
зелену, соковиту траву. Покрутилася й подумала48: все одно олень не їстиме — чи не попастися трохи? Та й наїлася трави досхочу, а тоді подалася додому. По дорозі зустріла двох ко-рів-сусідок.
Добрий день, чули новину?
Яку?
Олень занедужав, болить йому все тіло, він лежить і стогне.
Ой лишенько! — жалісно вигукнули корови.- Треба піти навідати його.
Я вже там була, трохи його розважила. Невдовзі корови прийшли на галявину до оленя.
Як здоров’ячко, любий сусіде? — питають.
Ох, занедужав, і сам не знаю чого, болить мені все тіло, що й підвестися не можу. Дякую, що навідали.
Корови трохи постояли біля оленя, побажали йому якнайшвидше одужати та й подалися геть. А по дорозі червона каже до чорної:
Глянь лиш, яка зелена соковита трава!
Я помітила, коли ми ще сюди йшли, та й подумала: чом би не поласувати…
Авжеж, авжеж! Нумо скуштуймо! Скубнули корови траву — ох і смачна ж! [49] Понапасалися добре та й почимчикували додому, ситі та веселі. Дорогою зустріли коня з віслюком, що дуже кудись поспішали.
Куди це ви так квапитеся? — питають корови.
Таж олень занедужав, ідемо навідати,- відповідають ті.
Ідіть, ми саме від нього вертаємось.
Незабаром кінь з віслюком дісталися галявини, розпитали оленя, як він почувається, чи не хоче, бува, чого, а тоді попрощалися й пішли. Аж ось побачили соковиту пашу.
Чи не поскубти травички? — каже віслюк.- Олень усе одно занедужав, і вона пропадає марно.
Чому б не поскубти,- згодився кінь. Понапасалися добре, згадали, що вже час і додому.
На другий день на галявину прийшли коза із своєю сестрою. А вертаючись додому, знову поскубли зеленої травички. Те саме зробили корови, кінь з віслюком, ватага кролів та зайців, які теж дізналися про оленеву хворобу й забажали навідати його. А ще згодом прибігли вівці з ягнятами та черідка телят. Пробули з оленем весь день, розважали балачками, зичили здоров’я [50], а коли пішли -: не залишилось на галявині жодної травинки. Все випасли оленеві друзі.
На ранок олень трохи оклигав, підвівся з землі й захотів попастися, адже кілька день ріски в роті не мав. Проте хоч скільки він нахилявся — не міг намацати ні травинки.
«Ой лишенько,- подумав він,- це ж мої сусіди випасли всю траву. Що тепер робити, немає ж сили піти попастися кудись-інде; невже конати з голоду?»
На той час галявиною бігла лисиця. Побачила оленя, розпитала за все й засміялася:
Не журися, я принесу тобі оберемок трави й води напитися, ще й розуму навчу: ніколи не водися з кепськими товаришами, від них завжди більше шкоди, ніж користі.