ЗАВА
Ми, працівники ДП «Львівстандартметрологія», вимушені звернутися до Вас анонімно, і сподіваємося, що Ви зрозумієте чому.
Більш, як півтора року тому, на посаду генерального директора було призначено Косінського О.В. з Тернополя. Тоді працівники підприємства схопилися за голови, бо були начитані інтернет-статей про його «звершення» у минулому. Косінський Олег Васильович настільки «фахівець», що без допомоги референта і канцелярії не може жодної візи на документі поставити. На нарадах, які нагадують сталінські часи, генеральний директор нас обзиває «тупими галіцуцами». Він розказує про те, що до нього тут ніхто нічого не робив і все розкрадалося. Але, якщо вникнути в господарські справи, то очевидно, що все господарювання поставлене на корупційних діях команди з Тернополя. Кілька осіб безцеремонно перетворюють державне підприємство на кишеньковий механізм збагачення.
Сам генеральний директор буває на роботі не більше двох днів на тиждень. Решту часу він перебуває в Тернополі, хоча завжди беруться відрядження на Київ. Відрядження оформляться на декількох осіб – це працівники бухгалтерії, а саме: головний бухгалтер, її заступник, дочка головного бухгалтера, головний інженер, головний механік, помічник генерального директора та інші працівники відділів. За спеціальним наказом на відрядження цим особам виділяються по тисячі гривень на добу, коли для всіх інших працівників по області – 50 гривень, за межами області – 100 гривень. Відрядження для VIP-персон – безпідставні, і ніхто з них не бував в Донецьку, Харкові, Києві та інших містах України, а кошти виділені їм на поїздки, звичайно ж отримує Олег Васильович. Таким чином за півтора року в кишенях керівництва осіло близько 500 тисяч гривень.
На виробництві для виконання роботи використовується автотранспорт, на який списується неймовірна кількість пального. Головний автомеханік вимушений заставляти начальників відділів писати фабульні путівки, щоб задовольнити потреби Косінського О.В. в паливі, а це 500-600 літрів в тиждень. В результаті щоквартально підкручуються спідометри на машинах. В той час, коли кожен день виписуються шляхові листи, водії зайняті на господарських роботах. Вони шліфують і фарбують паркети, штукатурять, фарбують, проводять бетонні та інші роботи, за які отримують кошти за договорами інші люди. За це відповідають головний інженер та головний бухгалтер, які підійшли під стать «управлінському» стилю генерального директора. Зверніть увагу, які кошти витрачені на переобладнання котелень. Всі будівельні роботи по котельнях по вул. Заводській та вул. Метрологічній були виконані нашими водіями, а гроші отримав підприємець з Тернополя, який на особливих умовах без всякого тендеру, добряче тут поживився. Кошториси та матеріали по всіх роботах, які вони виконували, явно завищені. Зі слів головного інженера, який проговорився за чаркою, в цій співпраці особистий інтерес був у Косінського О.В.
Корупційним діям Тернопільських «фахівців» не має меж. Так, в Червонограді заступником директора філії рахується та отримує зарплатню Тешнер Микола Ярославович, хоча протягом року на роботі він не був жодного дня та, напевно, і не знає, де знаходиться Червоноградська філія. В Дрогобичі, аналогічно, працює Дацко Олег Михайлович – на роботі не буває, але гроші отримує регулярно.
О.В. Косінський дуже активно займався передвиборчою програмою від партії «Зелена планета». Нас силоміць возили на зібрання в Київ, на концерти по Західній Україні. Тут використались не малі кошти на транспорт та відрядні людям. Працівників центру в робочий час і у вихідні дні заставляли займатися агітацією. За цю роботу, звичайно ж, їм не платили – обіцяли розрахуватися відгулами, та по-сьогодні ніхто відгулів так і не отримав.
Цілковитий безлад в управлінні і вкрай зневажливе ставлення до працівників стали нині нормою роботи керівництва. З роботи звільняють спеціалістів, які виконують план та забезпечують поступлення коштів на рахунок підприємства. На їхнє місце приймають «по дзвінку» або за гроші. Відсутній конкурс та будь-який підбір кадрів. До того ж штат роздутий до небачених масштабів. Приймають екологів, вчителів, менеджерів з туризму та спорту – тільки не тих, хто розуміється в метрології та сертифікації. А хто буде виконувати роботу через пів року? Ціни в нас на сьогоднішній день явно завищені та необґрунтовані, тому і клієнти переходять на обслуговування в інші центри.
Генеральний директор на цій посаді непохитний. Він хизується тим, що його найкращий друг – сам Азаров. На його столах демонстративно стоять декілька портретів та фотографій, де Косінський в кабінеті Азарова дарує йому подарунки та стоять з прем’єром «в обнімочку».
Нам, простим інженерам та робітникам, не все відомо про діяння тернопільської команди, але очевидно, що на кожній фінансовій операції відмиваються кошти, особливо це стосується проведення ремонтів. Ремонтуються приміщення, які не є у власності ДП «Львівстандартметрологія». Орендодавці приміщень по вул. Князя Романа та по вул. Заводській навіть не поставлені до відома про масштаби ремонтів та реконструкцію їхніх будівель. Ці ремонти обходяться підприємству в немалі суми і виражаються у мільйонах. Ніхто не знає, чи ці суми будуть зараховані в рахунок оренди, тому що таких договорів між центром та орендодавцями не існує.
Все це відбувається завдяки круговій поруці – головний інженер – головний бухгалтер – помічник генерального директора та головний механік, а всіма ними заправляє генеральний директор Косінський. В той час, коли кошти транжиряться на-ліво і на-право, ми забули про премію в тому обсязі, яку ми заробили. Це стосується і виплати матеріальної допомоги на оздоровлення при відпустці – для інженерів і робітників вона становить 100 грн, для адміністрації – в розмірі посадового окладу. Нам не виплатили 13 зарплату. Не відомо, які суми преміальних нараховують собі ці особи, тому що це робиться окремим наказом в секреті від колективу.
Маємо надію, що Ви допоможете нам, що новий Закон «Про корупцію» діє і винні будуть покарані, а посаду генерального директора займе фахівець і порядна людина – така позиція нашого колективу.
З Новим Роком!Колектив ДП «Львівстандартметрологія»
1 336 ответов
Геракл (Геркулес) — в грецькій міфології — герой, втілення мужності, відваги, сили, працелюбності.
Одного разу запріг селянин волів та й поїхав у поле. Саме в ту пору випали дощі, й дорога була слизька, а де траплялася глина — зовсім [51] годі проїхати. Воли ледве спустилися з крутого узвозу й дісталися краю поля. Обіч дороги була канава, і воза занесло туди.
Що ж тепер робити? — розпачливо вигукнув селянин.- Я дуже кваплюся! Як витягти воза з багнюки? А може, покликати Геракла? Він, далебі, допоможе.
Та й заходився гукати:
О всесильний Геракле, прийди й витягни мого воза з канави, тобі це за іграшки! Ти ж добрий! Допоможи мені!
Довго кликав селянин; нарешті Геракл з’явився й сказав:
Чоловіче добрий! Цього воза можна витягти самому: треба взятися за колеса й вирвати їх з глини та підігнати волів. Спершу потрудися, спробуй сам собі допомогти, а тоді вже клич мене. Бо як сам нічого не робиш — нема чого когось кликати
Був собі колись хитрий хлопець, який, замість того щоб чесно жити й працювати, часто лукавив і ошукував довірливих людей. Набридло йому сільське життя, і надумав він до міста [52]податися. Зранку вирушивши в дорогу, надвечір дістався до однієї корчми й зупинився заночувати. Смачно повечеряв, добре виспався на м’якій постелі і вранці був бадьорий та веселий. Хутенько одягся та й пішов снідати, наспівуючи пісеньку. Корчма була порожня, а корчмар сидів на порозі й грівся на сонці.
Бачу, небагато в тебе гостей,- каже хлопець.
Сьогодні свято, хлопче, люди відпочивають; опівдні поприходять сусіди — випити по келиху вина.
Нагодував корчмар подорожнього та й сів з ним на порозі.
Коли б я навіть не знав, що сьогодні свято — однаково здогадався б,- сказав хлопець.- Бо на тобі святкова одіж.
Ще й нова-новісінька,- гордовито відповів корчмар.- Нині вперше вбрався.
Носи на здоров’я,- промовив хлопець, хитро поблискуючи очима.
«Далебі, він зовсім дурний,- подумав,- тож треба так зробити, щоб одіж стала моєю».
Дякую, парубче,- сказав корчмар.- Чи далеко вибрався?
До міста. А ти давно тут живеш? [54]
Давно. З діда-прадіда й нікуди ще не виїздив.
Невже ніколи не подорожував?
Ніколи. Але дуже б мені хотілося побачити море. А ти коли-небудь його бачив?
Чи бачив я море? — засміявся хитрун.- Та в мене ж батько моряк і має свої кораблі, що плавають усіма морями світу. Я ще змалечку плавав по чужих краях. Пам’ятаю, пливли ми якось до Корінфа; на другий день знялася буря, й корабель почало кидати з хвилі на хвилю.
По цих словах хлопець позіхнув і завив по-вовчому.
Чого ти так виєш? — перелякано спитав господар.
Як тобі сказати, чоловіче добрий, напевне, мені пороблено. І сам не збагну, що це таке. Коли отак позіхну тричі та завию — зразу перекидаюся на вовка. А хто попадеться в мої пазури — вже не вирятується. Уаввв! — удруге позіхнув хлопець.
Зблідлий корчмар підвівся з порога, але хитрун ухопив його за полу.
Не кидай мене, чоловіче добрий, посидь ще трохи, потім забереш мій одяг, навіщо ж [55] має пропадати. Бо я перегодом знову стану людиною… Уавв!..- хлопець роззявив рота й позіхнув, не випускаючи поли.
Рятуйте! — заволав корчмар.- Він знову позіхає!.. Це ж він зараз перекинеться на вовка! О лихо!
Та й кинувся тікати до корчми, а вскочивши туди, засунув за собою двері.
Але одіж його лишилася в руках хитруна.
Довго сидів корчмар, зачинившися, трусячись із жаху. Нарешті почув стукіт у двері та людський голос:
Ти що, не торгуєш сьогодні? Корчмар упізнав голос свого доброго приятеля й зрадів.
Зараз одчиню! Але спершу скажи — тобі вовк не траплявся, коли ти йшов до мене?
Вовк? — здивувався той.- Та звідки б він тут узявся?
Корчмар осмілів і, відчинивши двері, розповів приятелеві про халепу, що трапилася з ним.
Далебі, я ще дешево відбувся — зберіг собі життя.
Ну ж і дурень! — зареготав приятель.- Пройдисвіт наверз тобі казна-чого, аби забрати нову одіж. А міг би забрати й більше. Така [56] кара спостигає диваків, які вірять усьому, що бовкне перший-ліпший шахрай, не думаючи, чи то правда, а чи вигадка.
Був холодний зимовий день. Усюди лежали кучугури снігу. Вітер пронизливо свистів між голими деревами, й бідолашні птахи трусилися з холоду. Одна галка літала лісом, шукаючи поживи, але нічого не знаходила, крім снігу.
«Як залишуся тут, сконаю з голоду,- подумала вона.- Полечу-но до села. Там усе-таки можна поживитися недоїдками або забратися до когось у клуню».
Прилетівши в село, галка побачила в одному дворі гарненьку високу хатку, біля якої ходили голуби й дзьобали зерно.
«Добре живеться голубам,- заздро подумала галка.- Була б я голубка, то й мені гаразд би велося… А чом би не стати голубкою?! Пофарбуюся в білий колір — та й край! Голуби матимуть мене за свою. Тоді буду завжди сита».
Галка зразу знялася й полетіла. Знайшла яму з вапном та й почала білитися. Раз пірнула [57] у вапно, другий і третій… А тоді полетіла до криниці, зазирнула у воду.
Геть-чисто голубка! — радісно вигукнула вона.- Віднині їстиму, питиму з голубами скільки схочу та й лишуся з ними назавжди. Матиму тепле гніздо, буду завжди вільна, схочу — полечу в гори, схочу — в поле! Житиму з голубами й горя не знатиму! З галками не буду більше водитися! Як тільки я досі жила з ними?!
Та й подалася хутенько до голубника. Голуби побачили білу пташку й прийняли до гурту як свою.
Допалася галка до зерна, їла скільки хотіла; так напхала воло, що не могла більше й зернини ковтнути. Наївшися, підвела голову й сказала сама до себе:
Ще ніколи не була така сита! їй-право, добре бути голубкою!
Кілька день галка жила в голубнику, їла й пила з голубами та тішилася з такого життя. Аж якось, прокинувшись уранці, побачила чисте, безхмарне небо.
Забула галка, що вона голубка, й голосно закричала:
Кра-кра-кра! Який гарний день! Кра-кра! [58]
Хто це? — здивувалися голуби.- Це не голубиний голос. Мабуть, чужий птах є між нами.
Он він! — вигукнуло мале голуб’ятко, показуючи на галку.
Що ти тут робиш? — спитала в галки мати-голубка.- Лети собі, пташко, до свого дому й не вертайся сюди! Ми не приятелюємо з брехливими птахами!
Правду кажеш! — вигукнули всі голуби.
Нам чужинці не треба!
І присоромлену, ображену галку вигнали з голубника.
«Що ж,- подумала вона,- така моя доля. Полечу краще до своєї родини. Хоч життя там не таке, як у голубнику,- все-таки серед свого роду. А рід для птаха потрібніший за їжу».
Дісталася галка до лісу.
Кра-кра-кра! — закричала здалеку до своїх родичів.- День добрий! Як чудово нині сонечко сяє, еге ж?
Галки, повилазивши з гнізд, сиділи на гілках.
Кра-кра-кра! Що воно за птах кричить по-нашому? То ж не галка,- загомоніли вони.
Як це не галка! — обурилася та.- Ви що, з глузду з’їхали? Я така сама галка, як і ви. [59]
Ха-ха-ха! — зареготали галки.- Ха-ха-ха! Гляньте на неї! Справжнісінька галка! Чи ж бачив хто галку, білу, як голубка? Ха-ха-ха! Лети собі, птахо, куди летіла, ми із зайдами не водимось! Лети на свою половину лісу, а тут здавна жили наші батьки, діди, й ми тут господарюємо! Забирайся геть!
Самотня, зневажена всіма, полетіла галка лісом, примовляючи:
Не подобалося тобі жити між своїми, ділити радощі й горе, зреклася свого, полетіла шукати кращого… Захотіла неправдою жити, тож тепер і май: чужі вигнали й свої відцуралися. І слушно вчинили — сама у всьому винна.
Отак завжди буває: хто свого зречеться, того й свої цураються, і чужі не приймають.
Серед зеленого поля було невеличке блакитне озерце. Жили в ньому дві жаби.
Зиму перебули вони щасливо. В озері було багато поживи, і жаби нічим не клопоталися.
Але настало таке спекотне літо, що озерце [60] висохло,- зосталася від нього маленька калюжка.
У цій калюжці й ховалися жаби, нарікаючи на жорстоку долю.
Довго тут не висидиш,- каже якось одна жаба.- Щодень стає жаркіше,- скоро й ця вода висохне.
Авжеж,- відповідає друга.- Треба шукати кращого місця. Може, десь недалечко є річка чи більше озеро. Пересиділи б там спеку, а з першими дощами повернулися б сюди.
Гаразд,- погодилася перша.- Зараз же вирушаймо.
Коли так, то й так. Уперед!
Вилізли жаби з озерця, подалися шукати ліпшого притулку. Незабаром бачать — колодязь.
О! Там є вода!
Доплигали вони до колодязя, зазирнули.
Ну й глибоко!
А скільки води! Стрибнемо? Де ще знайдеш краще?
І перша жаба намірилася стрибнути.
Стій, дурепо! — спинила її подруга.- А коли й тут висохне вода? Звідси вже не вилізеш [61] — високо. Краще пошукаймо іншого місця, де ми будемо в безпеці; навіщо стрибати в першу-ліпшу яму, не думаючи, що буде по тому.
Щодо Лаврушка, то ви це даремно. По-моєму він один серед тої гнилої команди був тут розумною, правильною, а головне адекватною людиною. Людиною яка знала і мала толк в роботі, була розумом Косінського. Правда дуже не любила його Главная, бо він швидше за все не вівся на її провокації. Стояв їй як кістка посеред горла. І всі начальники відділів (крім “прібліжонних”) дуже шкодують за ним, та й не тільки начальники відділів, бо він є дуже порядною людиною, і навіть ті Дамочки, які так набивалися йому в друзі, а після його звільнення стали в кабінеті директора лити на нього бруд, бо в іншому випадку полетіли б їхні голови. І по великому рахунку всі ми розуміємо справжню причину того, що він пішов з нашого Центру — фіаско в дверях навпроти.
Літаючи по дворах, Гава
Шматок ковбаски добула;
Хоч кажуть, що вона дурна роззява,
А до крадіжки здатная була.
От узяла та й полетіла,
Щоб недалечко, у ярку,
На самоті поснідать до смаку:
Усе було, ще ковбаси не їла.
«Спасибі,— думає,— розумним головам,
Що в світі потрудились,
Усячину робить навчились;
Поміж людьми, як кажуть, добре й нам:
Що-небудь можна роздобути».
Не вспіла Гава носом ткнути,
Аж і Лисичка тут стоїть
І жалібно квилить:
— Голубко-кумонько! Тебе я ждала-ждала,
Аж плакала, як виглядала,
Щоб голосочок твій почуть,
Хоч на хвилиночку про горенько забуть…
Ти, може, серденько, того й не знаєш,
Як гарно, любо як співаєш —
І соловейко так не втне…
Розваж хоч трошечки мене! —
Прийшлось роззявитись дурному горлу:
— Кра! кра! — а ковбаса додолу,
Лисичка хап — і у кущі мерщій,—
Оддячила кумі своїй!
Прокракала роззява, огляділась —
Чортма куми і снідання нема…
— А щоб ти,— каже,— подавилась,
Лукавая кума!
Прилащиться підлиза хоч до кого:
Солодкії слова
Приманюють великого й малого,—
То вже така дурниця світова;
Про се розумні знають люде,
Та що ж ви будете робить:
Хто маже — не скрипить,—
Так, мабуть, і довіку буде.
Під дубом у гаю жила Гадюка,
Непросипуща злюка:
Усе було сичить-сичить,
Щоб кого-небудь укусить.
Мале Ягнятко там гуляло;
Скік-верть, сюди-туди —
Та якось під той дуб і доскакало,
Не сподіваючись біди…
Гадюка кинулась та й укусила,—
От так, як бач,
Безвинного занапастила.
Ягнятко в плач,
А потім на травицю впало:
— Ох, за що ж, за що? — простогнало…
А бісова Гадюка знов сичить:
— Щоб тут гулять не сміло!
Ти, може, затоптать мене хотіло,—
Вас треба вчить! —
Ягнятко більше не озвалось…
На світі нажилось, награлось…
Затихло… спить…
Колись і між людьми чимало
Таких ягнят попропадало.
Тепер гадюкам час сказать:
Минулися вже тії роки,
Що розпирали боки,—
Дай, боже, правді не вмирать!
Був собі Хлопчик дуже жвавий,
Моторний і цікавий:
До всього придивлявсь
І пильно прислухавсь;
Що між собою скажуть люде —
Почує, довго не забуде.
Наслухавсь він, що дуже довгий світ,
Куди не глянь — все світ, ні тину, ні воріт.
От, як діждали літа,
Придумав він побачить того світа
І на комору зліз; як глянув — аж зрадів.
«От,— думає,— якби я полетів
Далеко, аж у степ… І! Добре б нагулявся,
До вечора б додому не вертався;
Літав би я туди щодня…»
Де не взялась Свиня
І стала чухать об драбину
Багном обляпаную спину,
Та так же тре, аж снасть тріщить;
А Хлопчик на Свиню: — Чу-чу, чу-чу! — кричить…
Посунулась драбина і упала;
Свиня захрюкала і — драла;
А Хлопчик на ввесь двір заголосив,
Як крейда побілів,
Забув і довгий світ, забув і степ широкий,
Страшний йому зробився дах високий…
Хотів уже скакать,—
Була б тоді нахаба!
На щастя, вийшла з хати Баба
І кинулася рятувать.
— І як ти тут,— питає,— опинився? —
За Бабу Хлопчик ухопився.
— Я,— каже,— зліз, драбина тут була,
А чорная Свиня прийшла
І чухаться тут заходилась.
Драбина хить — і повалилась,
Зоставсь я угорі… перелякавсь…
— Ох, мій голубчику маленький!
Ще добре, що зоставсь!
От якби впав, і був би неживенький,
І горенько б тоді було…
Чого ж тебе туди знесло?
— Бабусю! — каже він.— Хотів я подивиться,
Чи дуже довгий світ.
— Гай-гай! Дивився б із воріт,
А лізти високо малому не годиться.
Ти, може, й світ хотів би облітать?
Тепер минулося, а вдруге не минеться;
Бач, в грудях сердечко, неначе пташка, б’ється.
І рученьки, і ніженьки тремтять.
Скажу я вам, не тільки що дитині,
Як мудрий дід мовляв мені колись,
Що вік живи, учися, стережись
І пам’ятай, що є на світі Свині.
У степу, в траві пахучій,
Коник, вдатний молодець,
І веселий, і співучий,
І проворний стрибунець,
Чи в пшениченьку, чи в жито,
Досхочу розкошував
І цілісінькеє літо,
Не вгаваючи співав;
Розгулявся на всі боки,
Все байдуже, все дарма…
Коли гульк — аж в степ широкий
Суне злючая зима.
Коник плаче, серце мліє;
Кинувсь він до Мурав’я:
— Дядьку, он зима біліє!
От тепер же згину я!
Чуєш — в лісі ворон кряче,
Вітри буйнії гудуть?
Порятуй, порадь, земляче,
Як се лихо перебуть!
— Опізнився, небораче,—
Одказав земляк йому,—
Хто кохав життя ледаче —
Непереливки тому.
— Як же в світі не радіти?
Все кругом тебе цвіте,—
Каже Коник,— пташки, квіти,
Любе літечко на те;
Скочиш на траву шовкову —
Все співав би та співав.—
На таку веселу мову
Муравей йому сказав:
— Проспівав ти літо боже,—-
Вдача вже твоя така,—
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!
Трудяща Ластівка край берега літала,
Земельку мокрую збирала,
Щоб хатоньку собі зліпить,
Щоб де було і їй, і діткам жить,
Тихеньку долю веселити,
І бога, і людей хвалити.
Сидів Шуліка на вербі
І так до неї обізвався:
— Дивуюсь я тобі,—
Не раз я придивлявся,
Усе ти між людьми і не боїшся їх,
Пройдисвітів таких,
Не тільки що під стріхою співаєш,
Ще й у вікно літаєш…
От хоч і я — не в тебе вдавсь,
Шулікою на світі звуся,
А лиха від людей набравсь,
І зло бере, а все-таки боюся;
Досадно стане хоч кому:
Тобі привіт, мені — біда велика.—
А та йому:
— Я — Ластівка, а ти Шуліка;
Я людям не чинила зла,
Де не була,
А ти подумай, пане-брате,
Яке життя твоє завзяте:
Ввесь вік курчат і пташечок хапав,
Ні ласки, ні жалю не знав.
Давно-давно мовляють люде:
Що добренько роби, то добре й буде.
Старенька Миша горювала:
Їй ніде, бідній, було жить,
Головоньки на старість прихилить;
Сама собі по світові блукала…
Діток нема: були колись —
Теперечки по світу розбрелись,—
Одним одна зосталась мати.
Пішла вона звичайненько прохати,
Щоб Лев в дуплі дозволив їй,
Самотній та старій,
Хазяйство завести маленьке
Біля їх милості близенько.
— Хоч сила всім страшна твоя,
Хоч пан ти,— каже,— між панами,
Та хто зна, що ще буде з нами:
В пригоді, може, стану й я…
— Хто? Ти? — Лев заревів.— Така погана?
Мене, такого пана,
Сюди задурювать прийшла?.
Пішла!
Бач, теревені розпустила!
Тікай, поки ще ціла! —
Злякалась Миша та притьмом
Поміж травою, лопушком
З переполоху почухрала —
Туди-сюди— й з очей пропала.
Раз Лев пішов поживи розглядать
Та у тенета якось і піймався.
Рвонув він раз — тенета не тріщать;
Удруге, втретє — ні… Вже як не силкувався
Як не ревів,
Як не вертів,
А все-таки не вивертівсь — зостався.
Прибігли люди, узяли
Зв’язали бідного та й повезли
По ярмарках в залізній клітці
На диво світові всьому
(Видно, були німецькі митці!).
Прийшлося гірко бідному йому…
Згадав про Мишу, що вона казала,
Та й дума плачучи: «Якби вона була,
Загинути б мені, дурному, не дала;
Тенета б всі попрогризала…
І я б гуляв оце в зеленому гаю,
Мов у раю…»
А сам, сердешний, слізоньки ковтає:
Є каяття, та вороття немає!
Скажу я, люди добрі, й вам
(До казки приказка годиться,
Хоч і панам):
Не плюй в колодязь: пригодиться
Води напиться.
Прибігла раз Лисичка у садок;
Вподобавсь дуже їй привітненький куток —
І гарно погулять, і любо подивиться,
То тим, то сим там можна поживиться.
Глядить —
На тичках виноград висить,
Густесенько, аж тички нахиляє.
«От,— дума,— снідання смачне;
Усяка ягідка неначе привітає,
Неначе каже: їж мене».
Та от біда яка: відкіль вона не гляне,
Де не зопнеться — не достане;
Облизує роток —
Хоч би десяток ягідок.
— Бач,— каже,— люди як хитрують,
Неначе носом чують…—
А на вершечку поравсь Горобець:
Усюди він, проворний молодець,
Примазаться уміє на дурничку,—
На те вже вдавсь.
Побачив він Лисичку
І зараз обізвавсь:
— Здоровенька була, Лисичко!
Поласуй з нами, молодичко!
А виноград же то який!
У вашому гаю не виросте такий!.—
Лисичка думає: цвірінькало ти сучий,
Без тебе знаю я…— Ні,— каже,— нам не йде,
Кислючий-прекислючий —
Оскома нападе! —
Розсердилась вона і подалась додому,
Жалкуючи, що бігла по-дурному.
Так завидющий чоловік
На брехні верне свій язик;
Чого не втне чи не достане —
Усе погане.
У темнім лісі, за горами,
Зібравсь усякий звір:
Вовки, лисиці з ховрахами,
Зайці дурні, шкодливий тхір
І ще там деяких чимало
Безпечно в лісі панувало.
Була і пасіка у них…
Нехай, мов, люди не гордують,
Що тільки все вони мудрують
У хуторах своїх!
От радиться громада стала —
Кому б то пасічником буть?
Лисичка зараз і вгадала:
«Ведмедика кликнуть!»
Послухали і по-дурному
Постановили, що нікому
Так не впадає, як йому.
Не то розумний — дурень знає
І скаже світові всьому,
Як скрізь Ведмідь той мед тягає,—
Так де тобі! І не кажи,—
Себе, мов, стережи!
Почав Ведмідь хазяйнувати,
У пасіці порядкувати:
Щодня він мед тягав
Та в берлозі ховав.
Дознались, кинулись до його —
І меду не знайшли нічого…
До суду потягли,
Прогнали злодія старого
Та ще й приказ дали:
Заперти бісового сина
На цілу зиму в берлозі.
Ведмедику лиха година:
Зарився у лозі,
Дарма, про все йому байдуже,
Лежить та ласує медком.
«З тобою,— дума,— милий друже,
Нам тільки й жити двом».
Таких Ведмедів на приміті
Ще трохи є у нашому повіті.
Пухнату Білочку до себе Лев прийняв,
Навіщо й як — того ніхто не знав,
Бо не довідались сороки-цокотухи;
Вони б усюди брехні рознесли,
Зробили б бугая із мухи:
«І так, і перетак, ми бачили, були».
Дознався я, що Білочка служила,
Нічого не робила;
Було їй сказано: нікуди не втікать
І панову хандру потроху розважать.
Марудна служба, що й казати;
Аж жижки трусяться скакати,
А тут сиди, очицями моргай.
Наш вік біжить, не скажеш: потривай.
І Білочка свого діждала —
Старенька і беззуба стала;
Пора прийшла —
І службу відбула.
За те чумацький віз оріхів наділили;
Хоч слово панове справдили,
Аж любо глянути — оріх в оріх,—
Цілісінькую б зиму, дякуючи, їсти,
Та тільки що ж? Дивись на них:
Дали тоді, як нічим гризти.
Є приказка весела: їж,
Коли роток ще свіж,
А то, як прийде час, зов’яне,
Тоді ніщо вже не загляне.
На жаль, дуже багато провокаторів серед тих, хто пише. Є ті, що відпрацьовують і мусять писати, бо така в них робота. Форум повинен існувати, ми повинні висловлювати свої думки, оцінювати ситуацію. Несправедливість буде покарана, я в це вірю, бо в організації є багато хороших людей і хороших спеціалістів.
Боріться та поборите. Т. Г. Шевченко
Безумству храбрых поем мы песню. М. Горький
Літаючи по дворах, Гава
Шматок ковбаски добула;
Хоч кажуть, що вона дурна роззява,
А до крадіжки здатная була.
От узяла та й полетіла,
Щоб недалечко, у ярку,
На самоті поснідать до смаку:
Усе було, ще ковбаси не їла.
«Спасибі,— думає,— розумним головам,
Що в світі потрудились,
Усячину робить навчились;
Поміж людьми, як кажуть, добре й нам:
Що-небудь можна роздобути».
Не вспіла Гава носом ткнути,
Аж і Лисичка тут стоїть
І жалібно квилить:
— Голубко-кумонько! Тебе я ждала-ждала,
Аж плакала, як виглядала,
Щоб голосочок твій почуть,
Хоч на хвилиночку про горенько забуть…
Ти, може, серденько, того й не знаєш,
Як гарно, любо як співаєш —
І соловейко так не втне…
Розваж хоч трошечки мене! —
Прийшлось роззявитись дурному горлу:
— Кра! кра! — а ковбаса додолу,
Лисичка хап — і у кущі мерщій,—
Оддячила кумі своїй!
Прокракала роззява, огляділась —
Чортма куми і снідання нема…
— А щоб ти,— каже,— подавилась,
Лукавая кума!
Прилащиться підлиза хоч до кого:
Солодкії слова
Приманюють великого й малого,—
То вже така дурниця світова;
Про се розумні знають люде,
Та що ж ви будете робить:
Хто маже — не скрипить,—
Так, мабуть, і довіку буде.
Під дубом у гаю жила Гадюка,
Непросипуща злюка:
Усе було сичить-сичить,
Щоб кого-небудь укусить.
Мале Ягнятко там гуляло;
Скік-верть, сюди-туди —
Та якось під той дуб і доскакало,
Не сподіваючись біди…
Гадюка кинулась та й укусила,—
От так, як бач,
Безвинного занапастила.
Ягнятко в плач,
А потім на травицю впало:
— Ох, за що ж, за що? — простогнало…
А бісова Гадюка знов сичить:
— Щоб тут гулять не сміло!
Ти, може, затоптать мене хотіло,—
Вас треба вчить! —
Ягнятко більше не озвалось…
На світі нажилось, награлось…
Затихло… спить…
Колись і між людьми чимало
Таких ягнят попропадало.
Тепер гадюкам час сказать:
Минулися вже тії роки,
Що розпирали боки,—
Дай, боже, правді не вмирать!
Був собі Хлопчик дуже жвавий,
Моторний і цікавий:
До всього придивлявсь
І пильно прислухавсь;
Що між собою скажуть люде —
Почує, довго не забуде.
Наслухавсь він, що дуже довгий світ,
Куди не глянь — все світ, ні тину, ні воріт.
От, як діждали літа,
Придумав він побачить того світа
І на комору зліз; як глянув — аж зрадів.
«От,— думає,— якби я полетів
Далеко, аж у степ… І! Добре б нагулявся,
До вечора б додому не вертався;
Літав би я туди щодня…»
Де не взялась Свиня
І стала чухать об драбину
Багном обляпаную спину,
Та так же тре, аж снасть тріщить;
А Хлопчик на Свиню: — Чу-чу, чу-чу! — кричить…
Посунулась драбина і упала;
Свиня захрюкала і — драла;
А Хлопчик на ввесь двір заголосив,
Як крейда побілів,
Забув і довгий світ, забув і степ широкий,
Страшний йому зробився дах високий…
Хотів уже скакать,—
Була б тоді нахаба!
На щастя, вийшла з хати Баба
І кинулася рятувать.
— І як ти тут,— питає,— опинився? —
За Бабу Хлопчик ухопився.
— Я,— каже,— зліз, драбина тут була,
А чорная Свиня прийшла
І чухаться тут заходилась.
Драбина хить — і повалилась,
Зоставсь я угорі… перелякавсь…
— Ох, мій голубчику маленький!
Ще добре, що зоставсь!
От якби впав, і був би неживенький,
І горенько б тоді було…
Чого ж тебе туди знесло?
— Бабусю! — каже він.— Хотів я подивиться,
Чи дуже довгий світ.
— Гай-гай! Дивився б із воріт,
А лізти високо малому не годиться.
Ти, може, й світ хотів би облітать?
Тепер минулося, а вдруге не минеться;
Бач, в грудях сердечко, неначе пташка, б’ється.
І рученьки, і ніженьки тремтять.
Скажу я вам, не тільки що дитині,
Як мудрий дід мовляв мені колись,
Що вік живи, учися, стережись
І пам’ятай, що є на світі Свині.
У степу, в траві пахучій,
Коник, вдатний молодець,
І веселий, і співучий,
І проворний стрибунець,
Чи в пшениченьку, чи в жито,
Досхочу розкошував
І цілісінькеє літо,
Не вгаваючи співав;
Розгулявся на всі боки,
Все байдуже, все дарма…
Коли гульк — аж в степ широкий
Суне злючая зима.
Коник плаче, серце мліє;
Кинувсь він до Мурав’я:
— Дядьку, он зима біліє!
От тепер же згину я!
Чуєш — в лісі ворон кряче,
Вітри буйнії гудуть?
Порятуй, порадь, земляче,
Як се лихо перебуть!
— Опізнився, небораче,—
Одказав земляк йому,—
Хто кохав життя ледаче —
Непереливки тому.
— Як же в світі не радіти?
Все кругом тебе цвіте,—
Каже Коник,— пташки, квіти,
Любе літечко на те;
Скочиш на траву шовкову —
Все співав би та співав.—
На таку веселу мову
Муравей йому сказав:
— Проспівав ти літо боже,—-
Вдача вже твоя така,—
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака
Трудяща Ластівка край берега літала,
Земельку мокрую збирала,
Щоб хатоньку собі зліпить,
Щоб де було і їй, і діткам жить,
Тихеньку долю веселити,
І бога, і людей хвалити.
Сидів Шуліка на вербі
І так до неї обізвався:
— Дивуюсь я тобі,—
Не раз я придивлявся,
Усе ти між людьми і не боїшся їх,
Пройдисвітів таких,
Не тільки що під стріхою співаєш,
Ще й у вікно літаєш…
От хоч і я — не в тебе вдавсь,
Шулікою на світі звуся,
А лиха від людей набравсь,
І зло бере, а все-таки боюся;
Досадно стане хоч кому:
Тобі привіт, мені — біда велика.—
А та йому:
— Я — Ластівка, а ти Шуліка;
Я людям не чинила зла,
Де не була,
А ти подумай, пане-брате,
Яке життя твоє завзяте:
Ввесь вік курчат і пташечок хапав,
Ні ласки, ні жалю не знав.
Давно-давно мовляють люде:
Що добренько роби, то добре й буде.
Старенька Миша горювала:
Їй ніде, бідній, було жить,
Головоньки на старість прихилить;
Сама собі по світові блукала…
Діток нема: були колись —
Теперечки по світу розбрелись,—
Одним одна зосталась мати.
Пішла вона звичайненько прохати,
Щоб Лев в дуплі дозволив їй,
Самотній та старій,
Хазяйство завести маленьке
Біля їх милості близенько.
— Хоч сила всім страшна твоя,
Хоч пан ти,— каже,— між панами,
Та хто зна, що ще буде з нами:
В пригоді, може, стану й я…
— Хто? Ти? — Лев заревів.— Така погана?
Мене, такого пана,
Сюди задурювать прийшла?.
Пішла!
Бач, теревені розпустила!
Тікай, поки ще ціла! —
Злякалась Миша та притьмом
Поміж травою, лопушком
З переполоху почухрала —
Туди-сюди— й з очей пропала.
Раз Лев пішов поживи розглядать
Та у тенета якось і піймався.
Рвонув він раз — тенета не тріщать;
Удруге, втретє — ні… Вже як не силкувався
Як не ревів,
Як не вертів,
А все-таки не вивертівсь — зостався.
Прибігли люди, узяли
Зв’язали бідного та й повезли
По ярмарках в залізній клітці
На диво світові всьому
(Видно, були німецькі митці!).
Прийшлося гірко бідному йому…
Згадав про Мишу, що вона казала,
Та й дума плачучи: «Якби вона була,
Загинути б мені, дурному, не дала;
Тенета б всі попрогризала…
І я б гуляв оце в зеленому гаю,
Мов у раю…»
А сам, сердешний, слізоньки ковтає:
Є каяття, та вороття немає!
Скажу я, люди добрі, й вам
(До казки приказка годиться,
Хоч і панам):
Не плюй в колодязь: пригодиться
Води напиться.
Прибігла раз Лисичка у садок;
Вподобавсь дуже їй привітненький куток —
І гарно погулять, і любо подивиться,
То тим, то сим там можна поживиться.
Глядить —
На тичках виноград висить,
Густесенько, аж тички нахиляє.
«От,— дума,— снідання смачне;
Усяка ягідка неначе привітає,
Неначе каже: їж мене».
Та от біда яка: відкіль вона не гляне,
Де не зопнеться — не достане;
Облизує роток —
Хоч би десяток ягідок.
— Бач,— каже,— люди як хитрують,
Неначе носом чують…—
А на вершечку поравсь Горобець:
Усюди він, проворний молодець,
Примазаться уміє на дурничку,—
На те вже вдавсь.
Побачив він Лисичку
І зараз обізвавсь:
— Здоровенька була, Лисичко!
Поласуй з нами, молодичко!
А виноград же то який!
У вашому гаю не виросте такий!.—
Лисичка думає: цвірінькало ти сучий,
Без тебе знаю я…— Ні,— каже,— нам не йде,
Кислючий-прекислючий —
Оскома нападе! —
Розсердилась вона і подалась додому,
Жалкуючи, що бігла по-дурному.
Так завидющий чоловік
На брехні верне свій язик;
Чого не втне чи не достане —
Усе погане
У темнім лісі, за горами,
Зібравсь усякий звір:
Вовки, лисиці з ховрахами,
Зайці дурні, шкодливий тхір
І ще там деяких чимало
Безпечно в лісі панувало.
Була і пасіка у них…
Нехай, мов, люди не гордують,
Що тільки все вони мудрують
У хуторах своїх!
От радиться громада стала —
Кому б то пасічником буть?
Лисичка зараз і вгадала:
«Ведмедика кликнуть!»
Послухали і по-дурному
Постановили, що нікому
Так не впадає, як йому.
Не то розумний — дурень знає
І скаже світові всьому,
Як скрізь Ведмідь той мед тягає,—
Так де тобі! І не кажи,—
Себе, мов, стережи!
Почав Ведмідь хазяйнувати,
У пасіці порядкувати:
Щодня він мед тягав
Та в берлозі ховав.
Дознались, кинулись до його —
І меду не знайшли нічого…
До суду потягли,
Прогнали злодія старого
Та ще й приказ дали:
Заперти бісового сина
На цілу зиму в берлозі.
Ведмедику лиха година:
Зарився у лозі,
Дарма, про все йому байдуже,
Лежить та ласує медком.
«З тобою,— дума,— милий друже,
Нам тільки й жити двом».
Таких Ведмедів на приміті
Ще трохи є у нашому повіті
Пухнату Білочку до себе Лев прийняв,
Навіщо й як — того ніхто не знав,
Бо не довідались сороки-цокотухи;
Вони б усюди брехні рознесли,
Зробили б бугая із мухи:
«І так, і перетак, ми бачили, були».
Дознався я, що Білочка служила,
Нічого не робила;
Було їй сказано: нікуди не втікать
І панову хандру потроху розважать.
Марудна служба, що й казати;
Аж жижки трусяться скакати,
А тут сиди, очицями моргай.
Наш вік біжить, не скажеш: потривай.
І Білочка свого діждала —
Старенька і беззуба стала;
Пора прийшла —
І службу відбула.
За те чумацький віз оріхів наділили;
Хоч слово панове справдили,
Аж любо глянути — оріх в оріх,—
Цілісінькую б зиму, дякуючи, їсти,
Та тільки що ж? Дивись на них:
Дали тоді, як нічим гризти.
Є приказка весела: їж,
Коли роток ще свіж,
А то, як прийде час, зов’яне,
Тоді ніщо вже не загляне
Зустрілася Лисичка з Раком. Стала й дивиться, як він помаленьку лізе. А далі давай над ним насміхатися:
— Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжній неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дріжджі послали, а ти аж через рік з дріжджами прийшов та й ті посеред хати розілляв?
— Може, коли й правда була, — каже Рак, — а тепер дуже на брехню схоже.
— Овва! Значить, ти тепер прудкіший став?
— Прудкіший чи не прудкіший, а тобі глузувати не дозволю. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того пенька добіжу.
— Що? що? що? — здивувалася Лисичка. — Ти хотів би зі мною наввипередки бігати?
— Не тільки побіжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я швидше тебе на місці буду, — мовить Рак.
Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до пенька та й кличе:
— А де ти, Раче? Нічого не чути.
— Ну, Раче, де ти там? — ще раз кличе Лисичка та й обернулась хвостом до пенька.
— Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забіг.
Пасся раз Осел на пасовиську та якось наблизився до лісу, а за пнем сидів Вовк, вискочив до Осла й хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня вважають, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже:
— От добре, от добре, пане Вовче, що ви прийшли. Я вже тут вас шукаю-шукаю!
— А нащо я тобі здався? —питає Вовк.
— Та, бачите, громада послала мене за вами і пильно наказала: «Йди і без Вовка до села не повертайся!»
— А нащо я громаді здався? — питає Вовк.
— А ви й не знаєте? Адже у нас у селі старшину вибирають.
— Ну, так що з того, що вибирають?
— Не то біда, що вибирають, — каже Осел, — а то біда, що нікого не можуть вибрати. Вже всі господарі пересварилися проміж себе, а далі кажуть: «Тут хіба один Вовк із лісу може старшиною бути». Як сказали це, так на цьому й погодились і вислали мене, щоб я вас зараз привів до села. Таке-то діло.
Почувши таке, Вовк аж хвіст угору підняв з радості. Зараз виліз на Осла, сів йому на спину та й їде до села. А коли приїхали до села, Осел закричав своїм дзвінким голосом, з хат повибігали люди, та, бачачи, що Вовк на Ослі верхом їде, кинулися з палками, ціпами та дрючками та й давай його молотити. Били, били, ледве Вовк живий із села втік.
Біжить неборака та все оглядається, чи іде люди за ним не біжать. Аж коли вже села не стало видно, Вовк побачив копицю сіна, вискочив на неї, простягнувся і ліг спочити. А спочиваючи, почав голосно сам до себе говорити:
— Мій тато старшиною не був, мій дід старшиною не був, і чого ж то мені, дурному, раптом забажалося старшиною бути? Ех, шкода, що нема тут якого порядного хлопця, щоби мене здоровенним буком полупцював та розуму навчив.
А під копицею сидів здоровенний парубок з вилами в руках. Почувши це, як вискочить, як потягне Вовка разів з десять по хребту, аж Вовк і дух спустив.
Був собі у господаря Пес, що жив у великій дружбі з Вовком. Зійдуться, бувало, на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те. Пес розповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові розповідає лісові новини.
Раз якось говорить Вовк до Пса:
— Слухай, Бровко! Я чув, що у твого господаря Свиня має поросяток.
— Це правда. Дванадцятеро поросят привела. Такі гарні, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися.
— Ай-ай-ай! — зацмокав Вовк. — У мене аж слина котиться. Дванадцятеро, кажеш? Ах, повинен я цієї ночі навідатися до них.
— Ні, Вовчику, — мовив Пес. — Не роби цього. Пам’ятаєш, яка була умова між нами? Будемо собі приятелювати, я тобі буду розповідати все, що є нового в селі, але ти зате ніколи не повинен ходити до мого господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашій дружбі кінець.
— Е, — каже Вовк, — через таку дурницю не хочеться сваритися. Адже дванадцятеро поросят! Навіть не буде помітно, як я одне або двоє з’їм.
— Ні, Вовчику, — каже Пес. — Не ходи до нас, бо буде біда.
— Яка біда? Не бійся. Я так легесенько залізу до хліва, так обережно там справлюся, що ніхто й не почує.
— Але я почую.
— Ти? Але ж надіюсь, що ти не схочеш видати свого приятеля?
— Добре тобі говорити, — сумно мовив Пес. — Не видавати приятеля. Але ж господар ще більший мій приятель, він дає мені їсти, то як же мені байдуже дивитися на його шкоду? І що він скаже мені потім?
— Роби, як знаєш, — мовив Вовк, — я мушу до твоїх свиней навідатися й раджу тобі сидіти тихо.
Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплівся з лісу та й суне просто до хліва. Побачив це Пес та й міркує собі:
«Що мені робити? Підожду трохи. Коли Вовк справді справиться тихо, то нехай собі робить, що хоче. А як зачую крик у хліві — не буду мовчати».
І справді, тільки Вовк крізь щілину проліз до хліва, почула його Свиня та як закричить! Поросята собі як завищать, а Пес, почувши це, як загавкає, як завиє! Посхоплювалися господарі та до хліва, аж там Вовк. Кинулися на нього, й поки неборак успів назад шмигнути крізь щілину, всипали йому такого бобу, що декілька день нікуди не ходив, тільки лежав у лісі та вилизувався.
Пес не ходив уже на край лісу з Вовком на розмову, але через деякий час Вовк сам увечері прийшов до нього, став за ворітьми та й каже:
— Еге, Бровку! Такий-то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не забуду я тобі цього.
— А хіба я не казав тобі, щоб ти не йшов до мого господаря? — мовив Бровко.
— А хіба я не звелів тобі мовчати? — огризнувся Вовк.
— Але ти казав, що справишся тихо в хліві, пам’ятаєш? Поки було тихо, я мовчав. А чого ж ти посварився з Свинею?
— Та який там біс з нею сварився! — люто крикнув Вовк. — Тільки я до хліва, а вона в крик. Але я їй цього не подарую. Слухай, Бровку, не роби дурниць. Дай мені слово, що будеш мовчати, а я прийду сьогодні вночі до Свині в гості.
— Про мене, приходь, — мовив Бровко. — Тільки пам’ятай, щоб у хліві було тихо. Як тільки там галасу наробиш, я не буду довше мовчати.
З тим Вовк і пішов, а опівночі суне знову до хліва. Але Бровко не дурний був і шепнув Свині, щоб не спала й остерігалася, бо Вовк обіцяв навідатися до неї. Ще Вовк і голови не встиг просунути в щілину, а вже Свиня з поросятами наробила в хліві такого галасу, а Бровко так жалібно почав вити під хатніми вікнами, що Вовк мусив чимдуж утікати до лісу.
Знов минуло кілька день. Бровко не виходив до дуба на розмову з Вовком, а Вовк не приходив до Свині навідуватися. Аж одного вечора дивиться Бровко — стоїть Вовк за ворітьми й кличе його. Підійшов ближче.
— А що, Бровку, — мовить Вовк ніби ласкаво, — чому не виходиш під ліс? Забув про старого приятеля? Не кортить побалакати?
— Не кортить, — мовив Бровко.
— Ах ти, зраднику! — крикнув до нього Вовк. — Ти думаєш, що я тобі подарую? Думаєш, я не знаю, що ти попередив Свиню? Чекай, вийдеш ти мені колись за ворота, я не я буду, коли не підстережу тебе. А тоді, будь певен, позбавлю тебе життя.
— Що ж діяти, — мовив Бровко, — раз мати родила, раз і вмирати треба. Але пам’ятай же й ти, Вовче, що я й тебе можу підстерегти.
— Ах ти, собаче покоління, — лютував Вовк за ворітьми. — Ти ще смієш мені загрожувати. Зараз збирайся зі мною на війну. Побачимо, чия візьме. На третій день повинен ти стати зі своїм військом коло дуба на поляні. Розумієш? А як не станеш, то горе тобі! Я зі своїми лицарями прийду сюди, витягнемо тебе за вуха з твоєї собачої будки й розірвемо на шматочки.
З тим Вовк і пішов.
Прибігши до лісу, він подався просто до Ведмежої ями, а ставши перед Ведмедем, поклонився йому чемно та й каже:
— Слухайте, пане Бурмило, я до вас з великим проханням. Зайшла у мене сварка з Псом Бровком, і я оголосив йому війну. Так чи не були б ви ласкаві мені допомогти?
— Розуміється, розуміється, допоможу, — відповів Ведмідь. Радісний побіг Вовк далі і зустрів дикого Кабана.
— Слухайте, дядьку Пориличу! — каже Вовк. — Допоможіть мені. Через три дні у мене велика війна з Псом, то я збираю щонайхоробріше лісове військо.
— Гаразд, гаразд, — мовив Кабан. — Допоможу напевно!
Третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Поміркували разом, що вже досить мають сили, а коли настав умовлений день битви, пішли під дуба, дожидаючи противника.
Тим часом Пес Бровко тяжко зажурився, почувши, що Вовк викликає його на війну.
«Що мені на світі робити? — думав він собі. — І яких мені вояків кликати на ту війну? Ні, мабуть, доведеться-таки пропасти».
Отак думав бідний Бровко день, думав другий і нічого не міг видумати. Вже й їжа йому не йде на ум, звісив голову й ходить, мов сам не свій.
— Ей, Бровку, а що з тобою? — окрикнув його Кіт Мурко, його добрий товариш і приятель.
— Ет, що тобі говорити, — каже Бровко, — нещастя моє та й годі, і ти, мабуть, не поможеш мені.
— Ну, говори, говори, — настоював Мурко. — Поможу не поможу, а хоч розважу твою тугу.
Бровко розповів Муркові про свою пригоду з Вовком.
— Не турбуйся, братику, — говорить Мурко. — Я тобі допоможу. Йди тільки поклич іще Гусака й Качура, то маю надію, що ми не поступимося в цій війні.
Послухав Бровко розумної ради, запросив Качура й Гусака, і вони обіцяли йому свою поміч у війні.
Настав умовлений день. Ще не світ ні зоря вирушив Бровко зі своїм товариством на війну. Спереду йде Гусак, гегекає раз у раз, точнісінько мов у барабан б’є: тра-та-та, тра-та-та! За ним рядом марширують Бровко і Мурко, піднявши вгору хвости, мов рушниці, а ззаду йде Качур та все головою до землі никає і розсудливо приговорює: так-так-так, так-так-так.
Вовк тим часом, дожидаючи ворогів, звелів Ведмедеві вилізти на дерево спостерігати прихід ворожого війська. Лис Микита став спереду й підняв свій хвіст, як прапор. Вовк стоїть під дубом, а Кабанові звелів заритися в купу листя і там сидіти в засідці, щоби в рішучу хвилину міг наробити страху між ворогами. Ось показалося вороже» військо.
— Слухайте, братчики! — говорить з дерева Ведмідь. — Ідуть уже, йдуть наші вороги. Та й страшні ж! Попереду барабанщик іде, чуєте, як барабанить?
— Чуємо, — з острахом промовили лицарі.
— А за ним ідуть два люті стрільці з рушницями.
— Ой лишенько! — скрикнули в один голос Вовк і Лис. — Буде нам!
— А ззаду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духу додає, мабуть, кулі за ними збирає та все вниз показує і говорить: так-так-так.
— Ох, це він по мою душу йде, — простогнав Кабан, лежачи під листям.
— Що ж робити, братці? — промовив Вовк. — Негарно ж нам утікати з війни, навіть не спробувавши бою. Ану, сміливо на них.
Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши здалека, як щось рухається і шелестить серед листя, подумав, що це миша, і щодуху кинувся туди. Тим часом це був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листям, але зо страху, сам того не знаючи, ворушив хвостом. Своїми гострими пазурами впився Кіт Кабанові в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з переляку та болю Кабан страшенно закувікав і кинувся тікати. Тоді Кіт, ще дужче переляканий, пирснув, згорбився, мов стріла, скочив на дуба і поліз догори.
— Ой лишенько! — скрикнув Ведмідь, що згори слідкував за ходом битви. — Це ж, мабуть, смерть моя лізе.
І він поперся й собі вгору по дереву, тікаючи від лютого ворога, але швидко потрапив на таку тоненьку гілляку, що не видержала його тягаря, і бідний Ведмідь, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, й тут не було коли довго спочивати. Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив, щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Лис шарпнувся щосили, лишивши хвіст у Бровкових зубах, чкурнув щодуху. В ту ж хвилину гепнув і Ведмідь з дерева і, хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на ноги та й подався в ліс. Звичайно, що після такого страшного розгрому всього лицарства не лишалося Вовкові нічого іншого, як дати ногам знати.
Отак-то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу перемогу над Вовком і пішли собі радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в лісі коло Ведмедевої ями й почали пригадувати, які-то страховища перетерпіли вони в тій війні.
— Е, не штука було перемогти нас, маючи дві рушниці, — мовив Вовк.
— А мені, братці, дивіться, який шмат хвоста мечем відсікли, — озвався Кабан.
— А я не інакше міркую, що на мене кинули бомбу, яка так мені ввесь хвіст відчикрижила, — говорив Лис Микита.
— А я й не тямлю, що зі мною було, — стогнав Ведмідь. — Те тільки тямлю, що я перший і останній раз у житті пробував літати. Хай йому цур! Летіти ще сяк-так, але сідати дуже погано.
Жив собі Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, й задумали вони взятися чесно на хліб заробляти. Знайшли собі клаптик поля і умовилися посадити на ньому картоплю. Вранці-рано вибралися обоє на роботу — ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, а щоби в полудень не бігати додому, взяли з собою обід і полудень: глечик меду й кошик паляниць. Поклали страву між корчами, а самі взялися до роботи.
Копають, копають, та Лисиці швидко набридла чесна праця. Нібито копає, а сама думає, як би його побігти в корчі медком поласувати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:
— Гуп-гуп-гуп!
— Зараз, зараз, сватоньку, — скрикнула Лисичка, немовби то її кликали. І вже кинула мотику та й збирається йти.
— А куди ти, Лисичко? — питає її Вовчик-братик.
— Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.
— Та чого?
— Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму.
— А коли так, то йди, тільки не барися.
— Я зараз вернусь! — мовила Лисичка. — Копай собі свій загонець, я тебе наздожену.
Побігла Лисичка в корчі та до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав’язувала, пооблизувалася й іде до Вовчика, поводячи хвостом.
— А що, вже відбула хрестини? — питає Вовчик.
— Та вже, — мовить Лисичка.
— А що там народилося?
— Хлопчик.
— А як же його охрестили?
— Початочок.
— Ото ім’я! Я ще й не чув такого, — мовив Вовчик. Лисичка нічого не одказала, але пильно взялася до роботи.
Може, так минула година, а може, й дві, — знов Лисичці захотілося медку. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:
— Зараз, сватуню, зараз!
— То що, Лисичко? — питає Вовчик.
— Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.
— Ну що ж, коли просить, то йди, тільки не барися.
— Я зараз, Вовчику! — мовила вона та й шмигнула у корчі. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденка вже мало що й лишилося, і вертається до Вовчика.
— О, ти вже тут! Уже скінчилися хрестини?
— А що ж там народилося?
— Та дівчинка.
— А як її охрестили?
— Серединка.
— Ото! Я ще й не чував такої назви, — здивувався Вовчик.
— У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.
Попрацювали знов з годину, і знов Лисиці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:
— Іду, сватоньку, йду!
— Ти куди йдеш, Лисичко?
— Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить?
— Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик.
— Бо дуже мене любить, Вовчику.
— Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчати.
— Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.
Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, з’їла решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.
— А що, вже відбула хрестини?
— Та вже.
— А хто ж знову народився?
— Хлопчик.
— А як же ж його охрестили?
— Остаточок.
— Ну, що ж, нехай здоров росте!
Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднів, та все якось соромиться признатися, а далі кинув мотику та й каже:
— Ну, тепер досить. Чи не пора обідати?
— Звичайно, пора, Вовчику-братику, — Мовить Лисичка, а сама нібито копає, пильнує роботи.
— А ти ж не голодна?
— Та ні, йди сам пообідай, мене там на хрестинах вгостили.
Пішов Вовчик у корчі, дивиться — ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернутий, і паляниць ані кришки нема. Аж тепер зрозумів, куди це Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила. Аж тепер йому вияснилося, чому то вона своїм хресникам такі чудернацькі назви давала.
— А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик. — Хочеш мене роботою й голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід візьму.
Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злючий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам волю та до лісу, а в лісі — шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить:
— Ага, ти тут? Вилазь мені зараз! Не сховаєшся від мене.
Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.
— Не обзиваєшся? Добре. Чекай лишень, я тебе достану.
Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думав вхопити Лисичку за ногу та й витягти з нори. Не огляділася Лисичка, а клюка — хап її за ногу. Нора тісна, а Вовк, почувши, що щось зачепив, тягне що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися й кричати:
— Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!
Почувши це, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.
— Ай-ай-ай! Моя ніженька! — закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості так почав тягти, поки аж сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся більше з Лисичкою мати справу.